Повнолітні діти
Шрифт:
— Але ж ти перелякана! Чекай, підвищить вам так плату за навчання, як мені й Равлюк! Нас теж викликав директор до себе. Очевидно, що так! Чому ми маємо більше, ніж ви, платити? Але з тебе боягуз!
Лідка говорить так переконливо, що можна їй повірити. Але чому саме її і Оріховську викликають разом?
Дарка шукає порятунку в Оріховської. Оріховська намагається зберігати спокій, але Дарка бачить, як її обличчя блідне.
До класу знову входить сторож:
— Панна Попович перша!
— Доленько, не покидай мене! — зітхнула Дарка і нишком у куточку перехрестилася.
— Чого учениця
— Я — Попович, пан директор веліли…
Лице директора скривилося, наче хто йому капнув оцту на кінчик язика.
— Ага, Попович. Ну, добре. Пане професоре, — повернув директор свою товсту, як у буйвола, шию в другу кімнату. Мігалаке, мов на сцені, тільки чекав цього виклику, щоб вискочити з-за дверей. — Ось тут ваша учениця, пане професоре, — сказав по-румунському, а Дарці — далі по-українському: — Чи ви, Попович, знаєте, що маєте погану оцінку з румунської мови і, крім того, погану поведінку за невідповідне ставлення до пана професора?
— Так, — призналася Дарка, бо не було вже куди крутити.
— А ваші батьки повідомлені вже про це? — директор звів одну брову високо над оком, а другу опустив так низько, що вона нагадувала журавель біля криниці.
— Еге ж, — втрутився своїм пискливим голосочком Мігалаке, — чи батьки знають, як учениця поводиться супроти своїх зверхників?
— Так, — відповіла Дарка самовпевнено, нітрохи не задумуючись над тим, що говорить неправду. Десь під порогом свідомості стукнуло, що цим викрутом захищає вона не тільки себе, але й батьків.
— І, — витягнув директор шию, мов кіт до шматка сала на шнурочку, — і що вони на це?
— Що тато і мама на це? — заговорив Мігалаке по-українському, хоч і здавалося, що він кожну тверду приголосну наче терпугом надпилював. — Говорили, що ти добре робиш? Наказували не вчити румунську мову і не слухати професорів? Га? Може, ще раділи, що ти така велика патріотка, що з румунської двійку маєш?
Директорові раптом задряпало в горлі, він закашляв, Мігалаке урвав. Наче перелякався, щоб директор не захлинувся.
— Пан професор жартують… Я не думаю, що можуть бути такі батьки, які хвалили б дитину за те, що принесе до хати погану оцінку. Чим є ваш батько, Попович?
— Учитель, — здивувалася Дарка такому питанню, бо ж директор знав те, про що питав.
— Чи мама також учителька?
— Так, але мама не вчить.
— Ось вам, — бідкався щиро директор, — і такий народний учитель з малою зарплатою тягнеться з усіх сил, щоб утримати дочку в гімназії, а ця дочка з вдячності за всі ці труди обдаровує батьків двійкою. Ну, і має батько чим радіти! І що тут найсумніше: ви, напевно, не розказали батькам, що ви самі бажали одержати таку оцінку. Я переглядав румунські завдання учениць. Є там, щоправда, одна незадовільна оцінка, але можна було усно гарно відповісти й таки заробити собі «посередньо». Але коли учениця зухвало, перед цілим класом заявляє, що з румунської може і двійку мати, тоді вже й сам бог не може нічого порадити. І ще одно мене цікавить: я переглядав ваші оцінки з інших предметів і бачу, що ви, Попович, розумна, здібна дівчина. Цікаво, хто підсунув вам такі думки, що румунська мова не потрібна, що з неї можна навіть двійку мати? Бо ж ви самі вже розумієте,
Дарка в якомусь хаосі почуттів:
«При чому тут румунська мова? Коли б мене вчив домнул Локуіца, то я, напевно, любила б цю мову… Чому він не скаже директорові, як він нас змушував кувати напам'ять цілі поеми того Тудоряну?»
— Учениця не може відразу пригадати собі. Це нічого. — Директор оглядається на Мігалаке, а той відразу розуміє, що він тут зайвий, і знову ховається в суміжній кімнаті. Ще й двері зачиняє за собою.
— Прошу сідати, — говорить директор так ввічливо, що Дарка вмить розуміє: бідний директор! Він теж боїться в присутності цього Мігалаке заговорити тепліше до своєї учениці.
— Прошу сідати, — просить ще раз директор. Дарці якось ніяково сідати перед ним, як перед рівним.
Хоч він і директор, а Дарка тільки учениця, хоч вона провинилася, директор забуває це все. Пам'ятає тільки те, що вони обоє українці і розмовляють без свідків. Про це він і говорить в першу чергу Дарці.
— А що вам обіцяли батьки за гарне свідоцтво? — запитує директор по-батьківському.
М'який, лагідний тон цієї доброї людини відкриває перед Даркою всю глибину її негідного вчинку проти батьків. Як насмілилася вона прийняти подарунки за гарне свідоцтво, коли напевно знала, що свідоцтво буде з двійкою?
Її напружені нерви не в силі довше опиратися. Щаслива, що знайшла когось, кому може довірити найболючіше місце у своєму серці, Дарка напівшепотом, плачучи признається:
— Прошу пана директора! Татко не знає, що я маю двійку… Вони мені стільки подарунків накупили, що я не могла зробити їм тієї прикрості й признатися… Але, прошу пана директора, я й справді не винна за цю двійку…
— Так?! — совається директор, аж стілець порипує під ним. — То ви тому не признавалися батькам про двійку, щоб не робити їм прикрості? Так? Чи це так аж дуже боліло б батькам? Чи, може, ви боїтесь кари? — хоче все-таки знати цей батько — не директор.
І Дарка признається в усьому:
— Мене ніколи дома не карають. Може, навіть не лаяли б мене за це… Тільки мамі було б дуже прикро… І татові…
Директорові жаль Дарчиної мами:
— Гм… можна б ще виправити лихо. Я міг би, може, ще якось впросити пана професора, щоб простив вам за таку невідповідну поведінку в класі… гм… А з самого предмета… чи ви румунську мову усно добре підготовили?
— Я все… все… кожний вступ, кожний віршик знаю! — зраділа Дарка.
Вона вже погодилася з цим і звикла до думки, — як зрештою звикаємо до кожного нещастя, коли воно тягнеться довго, — що це свідоцтво — останнє в житті. Але тим упертіше проявляється таке близьке Дарчиній вдачі бажання, щоб мати це останнє свідоцтво чисте. Ніхто, може, і не спитає про оцінки її останнього піврічного свідоцтва. Це Дарка розуміє. А проте це свідоцтво мусить бути без жодної двійки. Страх, смертельний, блідий страх перед маминим докором, що Дарка, мамина дитина, збрехала мамі, палить вогнем Дарку.