Ранок дня не визначає
Шрифт:
Внизу — напівтемрява. Бетонні колони, сигаретні автомати, легкий запах аміаку — свідчення того, що поруч туалети. Лабіринт виглядає надійним, та коли когось шукають, починають саме з таких лабіринтів. Зверху, навпаки, все відкрито, перехожих на мосту можна побачити здалеку, а міст надто довгий, аби бути впевненим, що тебе не помітять, поки ти ним ітимеш.
І все ж я покладаю свої надії на шляхопровід. Там, угорі, збудовано великий бетонний павільйон, який при нагоді використовують для всіляких ярмарків. Той самий павільйон, де не так давно влаштовували виставку
Отже, в якому напрямку? І чи є взагалі якісь шанси вискочити? Я бачу, як від «Хілтона» рушають два БМВ, а з протилежного боку наближається жовтий «порше». Таким чином, і ті й ті сходи відпадають. Щодо втечі довгим мостом, то цей варіант я відкинув ще раніше. Я — пішохід. А щоб наздогнати пішохода, не треба навіть «порше». Для цього досить і роликів.
Ці роздуми не заважають мені вивчати двоє задніх дверей павільйону. Одні з них відімкнені. Корисне відкриття, бо мої переслідувачі вже піднімаються сходами. Втискаюсь у напівтемний коридорчик, клацаю запальничкою і бачу: ключ стирчить з внутрішнього боку дверей. Кручу його й вивчаю обстановку далі. В тісному приміщенні є ще одні двері, я без особливих зусиль відчиняю їх і пересвідчуюсь, що вони ведуть у просторий порожній зал. Коли покластися на свій зір і слух, там немає жодної живої душі. Та люди, які цікавилися філософськими науками, знають, що органи чуттів іноді дають нам помилкову інформацію про довколишню дійсність. Це так звана розбіжність між суттю і явищем. Отже, долаю спокусу вийти у світлий просторий зал, зачиняю двері й знову забиваюся в тісну напівтемряву. Що ж, тут я надійно ізольований від небезпечного зовнішнього світу, і водночас це не заважає мені стежити за подіями. Я не маю змоги діяти, однак можу вичікувати. А в цьому я фахівець.
Та не минуло й десяти хвилин, як я відчув, що обливаюсь потом і можу розтанути від спеки, — така пекельна задуха н цьому темному коридорі. До всього ще й в кутку звалено якісь коробки з нітрофарбами; від них тхне ацетоном. І я вирішую прочинити двері в зал. Та нараз вони відчиняються самі, й на порозі стає чоловік у сірому костюмі.
— Ось ви де! — вигукує Мур. — А я вже подумав, чи не сталося чогось з вами.
Він вихоплює пістолет. Одного погляду досить, щоб встановити, що це не той незграбний «люгер», а якась новітня модель.
— Досить фокусів, — цідить крізь зуби нежданий гість. — Ходімо.
— Надворі страшенна спека, — заперечую я, намагаючись оцінити обстановку.
— Не перегравайте, Каре. Моє терпіння має межі. Ви примусите мене стріляти!
— Тут, у центрі Майнца, серед білого дня! Ви ж іще не збожеволіли.
— Оцей пістолетик, щоб ви знали, стріляє без шуму й без куль. У тіло входить маленька ампулка із смертоносною рідиною, що швидко розчиняється в організмі, в мертвому організмі, не залишаючи ніяких слідів! Отже, ходімо.
— Е ні!
— Ніколи не думав, що торговець зброєю може бути таким
— Кожен має якесь вразливе місце…
— … Якщо ви взагалі торговець зброєю. Ну ж! Не примушуйте мене стріляти.
— Це ваше діло.
Мур, певно, опинився в складному становищі. Йому треба вивести мене звідси, а не продірявити.
— Навіщо ви все ускладнюєте? — запитує він вже іншим тоном. — Нам потрібні від вас лише деякі свідчення. Одна маленька довідка, розумієте чи ні?
— Ото і все? — вигукую я. — Тоді запитуйте!
Мур роздратовано дивиться на мене, але в погляді його помітне вагання. Не випускаючи пістолет, наставлений мені в груди, він лівою рукою дістає з кишені портативний магнітофончик.
— Гаразд, Каре! Ризикуючи тим, що в мене можуть виникнути неприємності, я полегшу вашу справу. Якщо ви будете точний у своїх відповідях, я відпущу вас, і ви ще встигнете на обід. Скажіть мені, чи укладали ви з Райєном угоду про зброю?
— Звичайно.
— На яку кількість?
Сумлінно перераховую кількість зброї.
— Яка ціна?
— Розумієте: ціни — це питання складне. Райєн наполягав щоб я платив за високими розцінками, а в фактуру мали бути записані нижчі.
— Цікаво. Які ж були перші ціни і які — другі? Повідомляю й це. Сеймур мав би бути задоволений.
Ще кілька камінців летять у город Райєна. Запитання сиплються одне за одним.
— Чи виплатили ви йому зазначену суму?
— А що ж я мав робити…
— Відповідайте конкретніше.
— Звичайно, виплатив.
— Як ви платили?
— А як платять? Дістаєш гроші й платиш.
— Хочете сказати — готівкою?
— Авжеж, готівкою, у доларах, пачками по десять тисяч, якщо вам потрібні й такі деталі.
Нарешті ставиться запитання, якого я давно чекав:
— Хто за вами стоїть?
— Не розумію.
— Не намагайтеся запевнити мене, що ви працюєте тільки на себе. Тож я повторюю: хто стоїть за вами?
Його тон знову став погрозливим. Витягши з мене потрібні дані, Мур може дозволити собі на десерт і цей атракціон — вистрілити в мене ампулою.
— Ви що, оглухли? — грубо кричить він. — Кажіть, хто стоїть у вас за спиною!
«Краще подивіться, хто у вас за спиною», — хочеться мені відповісти, та, здається, розмова вже стає зайвою. У дверях з'явилась нова дійова особа, і вона таки діє: удар кулаком — і Мур падає на підлогу, вкриту синтетичним килимом.
— От що значить синтетика, Майкле! Ви повинні бути вдячні їй! — каже Сеймур. — Інакше б у цьому порожньому павільйоні відлунював кожний крок.
— А ви цікавий тип для соціолога, — озиваюся я. — У вас кулак — наче цеглина!
— Кулак? — Американець розтуляє пальці й показує мені якусь металеву кулю. — В моєму готелі ключ від кімнати прикутий до цієї бронзової кулі, щоб його не носили в кишені. Саме тому я й ношу його з собою.
Він нахиляється й швидко перевіряє кишені Мура.
— Десь тут поблизу ще двоє його друзів, — попереджаю я.
— Вони вже не тут, — відповідає Сеймур, не припиняючи огляду.