Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  Не могли нас помiтити, бо це ще дуже далеко, й мряка нас прислонювала.

Сотник дививсь по небi.

–  Сьогоднi погода буде. Ми пiд'їдемо до табору й пiдiждемо пiд берегом до заходу сонця.

–  Розумiю, i я так думав, - каже Касян, - над'їдемо вiд сонця, то побачать нас аж пiд табором.

Довгенько їхали понад воду, пiд берегом, довгою варiвкою, кiнь за конем.

Сотник злiз з коня, пiдповз пiд берег i розглядав татарський табiр. Звiдсiля доходив гамiр i плач бранцiв. Сотник каже:

–  Ще того нам треба

було, чорт татарина до рiки несе.

–  Ми його спрячемо так, що не побачить свого улуса.

–  Справдi. Та поперед усього треба нам його гаразд випитати, заки пiрне у воду. Пильнуй його, Касяне, ти мистець ловити "язика".

–  Ми задалеко заїхали. Пiймаємо одного злодiя, прийде десять, як той не верне, i нас вiдкриють. Мерщiй завертайте, ось там на закрутi. Я тут остану.

Завернули коней i поїхали назад, аж скрилися за закрутом.

Касян сидiв пiд берегом за кущем i чатував. Татарин, не прочуваючи лиха, зсунувся з берега й пiшов з кожаним мiшком черпати воду. Касян пiдокрався, мов кiт, i пiймав татарина за карчило:

–  Як крикнеш, - каже до нього по-татарськи, - зараз зарiжу. Не надумуючись довго, накинув татарина на плечi й побiг до своїх. Татарин налякався, що слова не мiг промовити.

Касян, держачи нiж у руцi, став його розпитувати. Довiдались, що зараз, з весною, вибралась орда на Подiлля. Пограбили кiлька сiл, набрали добичi та ясиру й тепер вертають. Наперед послали табiр, а орда скочила ще на бiк за здобиччю. Сюди мають прийти завтра й тодi переправляться на правий берег Бога.

–  Дурнi ви, - говорив Касян.
– Вам було вчора так зробити. Чи ви не знали, що тут недалеко стоїть фортеця?

–  Ми знали, та ми не сподiвалися нападу, бо все ж до фортецi далеко.

–  Зв'яжи його, Пархоме, й пильнуй, щоби не втiк, бо наробив би нам бешкету.

У тiм мiсцi перестояли, аж сонце стало хилитися до заходу. Яркi променi сонця освiтлювали цiлу околицю. Тодi рушили на давнє мiсце й повиїздили на берег.

–  Клином, - скомандував сотник.

Уставились у клин. Напередi став сотник iз Касяном, вiдтак ставали козаки один за другим, вiддаляючись щораз далi, достоту, як ключ журавлiв.

–  Боже нам помагай!
– Сотник перехрестився й рушили з мiсця. Зразу їхали ходою, далi - пiдтюпцем. Татари їх не помiтили, бо сонце з того боку не давало дивитись.

Як були вже близько табору, сотник крикнув:

–  Списи в руки й скоком!

Задудонiла земля. Козаки крикнули: "Слава богу!" - й, мов сокирою, вбились у татарський табiр.

Татари не могли змiркувати, що з ними сталося. Мало хто боронився. З криком: "Шайтан!" - кожний ховався пiд вози, по шатрах. Козаки перевертали шатра, ганяючись помiж вози, й кололи, кого попало. Навiть тi, що пiд арби поховались, не минули смертi. Бранцi, побачивши своїх спасителiв, пiдняли великий крик з радостi. Один другому помагав розв'язувати сирiвець. Помагали собi зубами, заки козак подав їм ножа.

–  Бранцi!
–

кликав сотник.
– Сiдайте на арби. Хто мiцнiший, женiть скот. Мусимо перед нiччю бути в редутi, бо орди йно що не видно.

Козаки й бранцi стягали татарськi шатра, впрягали коней, до арбiв зганяли товар i конi, - й так цiла валка, околена козаками, вертала в напрямi редути. Касян їхав з самого заду.

Як прийшли пiд ворота Чубiвки, то вже було темно. На ясному небi показувались одна за одною зорi. Вiд заходу ще тiльки рожевiло небо. По болотах залунали цiлi хори жаб. Здалека чути було летючi стада диких гусей.

Обмiнялись гаслами, а тодi заскрипiли ланцюги, впав мiст через рiв, i вiдчинилися важкi ворота.

–  Що чувати?
– питає сотник.

–  Усе гаразд, пане сотнику. Було спокiйно.

На майдан редути заїздили татарськi арби з жiнками й дiтьми. Загнали товар i конi. Стало так глiтно, що нiкуди було поступитися.

–  Що ми з тим цiлим крамом зробимо?
– журився сотник; а на те Касян:

–  Маємо порожнi стодоли. Позаганяємо туди товар, а опiсля пiде все пастися,-тепер весна.

–  Не буде нам спокою цього року. Татарва нам цього не подарує, що їм сьогоднi виладили. Що нам з бранцями робити? Вiдсилати їх додому небезпечно.

–  I тим нема чого журитися. Заоремо трохи бiльше степу i хлiба не бракне.

–  Порядкуй же тут, Касяне, а я навiдаюсь до кухаря. Треба тих бiдних нагодувати, бо, певно, добре голоднi. Запорядкуй, щоб те все трохи попрятати. Коли б так зараз татари до нас навiдалися, то далебi подушимося всi.

На приказ сотника запалено смолоскипи. Кухар виносив з козаками з куреня цiлi казани теплої страви та оберемки хлiба.

–  Люде добрi, поживайте здоровi, що бог дав.

Не треба їх було довго просити. Народ кинувся на страву, розбирали коритця й сiдали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матерi годували та заспокоювали плачучих дiток. Сотник казав їм дати по михайлику меду.

–  Касяне, зараз по вечерi понаганяй їх спати. Менi аж лячно, що тут стiльки народу. Я все ще сподiваюся непроханих гостей, а цiлий порядок перевернувся догори дном. Гляди, щоб нашi нiчого не пили. Ще би нам лише цього треба було. Треба поготiвля здвоїти, коли б лише ординцi показалися, створити заставу i пустити воду з рiки.

–  Чого ти, пане сотнику, такий сьогоднi схвильований?
– говорив Касян.
– Сам кажеш, що твоєї редути татарин не вiзьме. Чого ж боятися? Ще й мiж бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А зброї i пороху буде у нас доволi.

–  Моя душа щось недобре вiщує. Ми зачепили собi чорта, а глота в редутi мене страшно дратує. То все пiдiйме крик i буде попiд ноги плентатися та заважати.

–  Годi ж їх у степ вигнати…

–  Цього я не кажу, але ти завчасу йди помiж бранцiв та вибери путнiших людей. Я тепер пiду на хвилю спочити, бо мене сон бере. Опiсля я тебе змiню.