Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  З тебе характерник вийде, лише не берись бiльше в кабана стрiлою стрiляти. Не жаль менi, що тебе сьогоднi з бiди вирятував. Я ще зроду так не смiявся, як сьогоднi. Спасибi, що душу розвеселив.

–  Розкажи ще що, Петре, далебi!
– говорили козаки.

–  Вже пiзня пора, i дядько Касян нажене нас спати.

–  Сьогоднi-то й дядько Касян нiчого не скаже.

Касян не говорив нiчого. Пiдпер обома руками свою стару голову i важко задумався.

–  Коли так, то слухайте, - каже Петро.
– Говорив я за снiг, тепер розкажу вам за воду, бо снiг i вода - то одне. Слухайте. У нас є рiка Днiстер. Вона дуже химерна. Є рiки поважнi, от наш Днiпро-Словутиця, якого я, нiгде правди дiти, зроду не бачив. Вiн поважний, статечний, от якби наш дядько Касян, дай йому боже вiк довгий. Днiпро пливе з повагою до моря, як необережного кого на собi зловить, то не пустить, але щоб вiн аж на берег виходив i людей або кого ловив, - то

нi. А наш Днiстер, лише коли б трохи води прибуло, зараз пнеться на берег i хапає що попало, коли не чоловiка, то скота, то бодай вiхоть соломи, аби лише з порожнiми руками до моря не плисти. Вiн собi дуже химерний, та це не триває довго. Не стане води, а вiн знову останками з камiнцями бавиться, та й муркоче, наче кiт, що мишу зловив. Отож одного разу, во время оно, прибуло з весною бiльше води, i давай гуляти по-своєму. А в ту пору гнав один вiрменський купець воли у Кракiв чи Львiв - не знаю. Днiстер якраз розгулявся i всi воли йому забрав, як через рiчку їх переганяли. Вiрменин переходив кладкою, i його забрало. З тяжкою бiдою чепивсь мотуза, що йому пiдкинули, i вiн вирятувався, але такий мокрий, як хлющ. Занесли його, сердегу, до поблизького панського двора. А в тiм дворi чорт завiв своє володiння й коверзував по ночах так, що нiхто не мiг видержати. Знайшлись смiльчаки, що завзялися з чортом погерцювати, та кожного з них найшли вранцi без голови.

Про те знав той вiрменин, але не мiг нiчого говорити, бо сливе живий був. Про ту нiч страшну розказував вiн сам менi ось як: "Зразу, - каже, - я заснув i прокинувся аж десь коло опiвночi, саме в чортову годину. Слухаю, аж ось свистить. Еге, думаю, це чортяки по мене приходять. Що ж менi було робити iнше, як молитися? Бо я так задеревiв зi страху, що нi ногою, нi рукою не можу рушити. А воно все свистить. Раз бiля вiкна, то знову бiля дверей, то десь в печi. А я молюся, та душу господовi поручаю. Чортяки сходяться з рiзних бокiв. Говорю всi молитви, вже й "Вiрую" проговорив, а воно вже менi пiд подушкою свистить. Менi виступає зимний пiт на чоло, ось моя остання година. Проговорити би ще "Ослаби, остави", i якраз господовi душу вiддати… Не договорив я ще половини… слухаю, а то менi так в носi свистить…"

Знову настав страшний регiт. Дядько Касян вiдвiв руку вiд голови, i сам за боки держався вiд смiху.

А Петро замовк i нi вусиком не моргне.

Касян пiдступив до Петра, поцiлував його в голову i каже:

–  Спасибi, синку, стократ спасибi! Давно я, дуже давно не смiявся, здавалось, що й забув смiятися, аж ти мене розвеселив.

–  Що ж вам, дядечку, такого сталося, що ви й смiятися забули?
– питали осмiленi тепер козаки, бо таким вони Касяна ще не бачили.

–  Дiти мої любi, не дивуйтеся менi, старому, що я для вас такий суворий буваю, та хто таке перейшов, як я, той на вiки вiчнi розбратався i зi смiхом, i з веселiстю. I я був молодий i веселий, i до мене свiт божий усмiхався. I радiв свiтом, кожною ростинкою, що з весною до сонця божого свою голiвку повертала. Аж настала для мене страшна хвиля. На її спогад мене мороз проймає.

–  Та розкажiть нам, дядечку, будь ласка, - говорили молодi козаки, цiлуючи старого по руках. Старий знову задумався i не говорив нiчого.

–  Я молодо оженився. Зажили ми з жiнкою молодою в однiй балцi. Що вам з того, як вона називається. Вона для мене раєм була. Ми поробилися й придбали таких статкiв, що бiльше собi i не бажали. Було у нас двоє дiточок. Донечка Настя, семи лiт, i п'ятилiтнiй хлопчик Iвась.

Наслав на нас чорт загiн татарський. Хто знає, звiдкiля вiн прийшов, бо мiй зимiвник не був при шляху, i добре був закритий у гущавинi. Наскочили нас ненадiйно. Я оборонявся, як лев, поки мене зацiдив татарин ломакою по головi. Я впав без пам'ятi на землю i не знав нiчого, що робилося. Як я прочуняв, то побачив таке, що краще було вмерти. Моя хата i клуня догорали. Скота анi слiду. Не було анi моєї небоги, а двоє моїх дiточок, безвинних янголят, лежало недалеко з розбитими голiвками. Жiнку, вiдай, повезли в ясир, i нiколи я її вже не побачив. Пiдвiвся я насилу, викопав оцими руками яму i поховав моїх соколят, а сам пiшов у свiт за очi. Опинився я на Запорожжi у Сiчi. Тут я сидiв так довго, поки не вивчився вiд одного старого дiда татарської мови. Перевдягся я за татарина, помазав тiло горiховим вiдваром i з тим пiшов у Крим за моєю небогою шукати. Перейшов його вздовж i поперек. Ходив по тих городах, де ярмарки на християнських людей вiдбуваються. Надивився я на людське горе-муку, та не знайшов того, чого бажалося.

Вiд тої страшної ночi не покидав мене сум нiколи, i не покине, хiба що стiльки татар-злодiїв наб'ю, що моя помста насититься…

Касян замовк i задумався. Всi мовчали. Аж Касян прочуняв, обтер очi рукою, либонь плакав, i сказав твердо:

–  Хлопцi, пора лягати спати.

ХIV

Усюди

ми бачили весну, та усюди вона iнакше виходить: не так у городi, як на селi; не так у горах, як у степу. I не кожному прийде на думку стежити за її приходом i розвитком. Зачинається вiд прибiльшування дня. Сонце йде щораз вище, воно набирає сили, i дужче грiє. Вiд того тане снiг, зима бореться з лiтом i змагається не попускати свого володiння над землею. Буває боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снiгом, зимний вiтер повiє, та таки весна переможе. Приходить теплий вiтрець з далеких сторiн, забирає з собою усю вогкiсть i жене далеко на пiвнiч. Рiчки й потоки набирають жовтої води i несуть останки зими геть до моря. Показується перелiтна птиця. Крюкають журавлi, лопотять та погегують дикi гуси. Злiтаються бузьки i бродять по болотах за жиром. Десь-кудись покажеться зелена травка, покажеться вчасна квiтка. Дерева випускають пуп'янки i все так перемiняється. Де недавно була бiла плахта снiгу, тепер простираються зеленi коври. Пiд небесами жайворонок свою пiсеньку до бога-творця защебече, а тут по болотах скиглить чайка, вiдзиваються цiлi стада жаб, як лише сонце пiде на супо-чинок. Хазяїни лагодять плуги та борони, iз хат висипаються веселi дiти, радiючи, що можуть вийти на свiт божий. Оживає надiя у серцi кожного на краще, вiльнiше життя.

Та не все так бувало на божому свiтi. Нашi батьки не все радiли весною, бо то була пора лихолiття татарського. Не один вiтав весну з тим почуванням, що це його остання весна буде. Бо то була пора татарських набiгiв. Як лише снiг стаяв, вода сплила i теплий вiтер сушив степ, коли стало трави попасти конi, голодна орда бiгла на Вкраїну поживитися. Збиралися поганцi в купи, ладили коней, зброю i сирiвцi ясир в'язати, та в свiй поганий край, мов товар, гнати.

Так було кожного року на весну. Це знав добре український народ i ладився до оборони. Сподiвалися того i в Чубовiй редутi i, як лише конем можна було проїхати, виїздили роз'їзди в степ зорити за рухами орди. Виїздили в рiзнi сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал вiд пожарiв на обрiї, то татари так давали хрещеному мировi знати, що вони вже при своїй поганiй роботi. Бережись, християнський народе! Не одна твоя оселя пiде з димом, не один головою поляже, не одна людина в татарськi пута попаде, i не побачить бiльше рiдної України, i його не побачить, не приголубить рiдна ненька. Сторожа, бачачи далекi попали, хрестилася та молитву вiдмовляла: "Хорони, господи, мир хрещений".

Їздили щоднини роз'їзди, по кiлька миль далеко i верталися нi з чим.

Аж одного дня вернувся роз'їзд iз пiвночi i сповiстив, що татарський загiн розтаборивсь по цiм боцi Бога, якихось двi милi вiд Чубiвки. Iз табору було чути плач i крики. З того мiркували, що татари ясир везуть.

Сотник порадився з Касяном. Поки можна було на щось рiшитися, треба було гаразд розвiдатися, яка там сила i чи дасться їм ради. Касян рiшився поїхати сам на розслiд i з невеличкою дружиною вибрався пiд вечiр. Ждали на нього досвiта. Сторожа пильно зорила за ним з валiв. Всi дожидали нетерпеливо. Цiлу околицю закривала мряка, як почувся вiд степу тупiт коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:

–  Пугу, пугу!

Всi пiзнали Касяна. Забряжчали ланцюги i спустили мiст.

Касян вiддав коня козаковi й пiшов до сотника.

–  Дамо їм раду: це не орда, а табiр. Орда пiзнiше наспiє. Табiр вижидає на орду, бо розтаборився неабияк i шатра порозпинав. В таборi є досить награбованого добра, є i бранцi. Треба на них скочити, поки орда наспiє. Вони з Подiлля вертають. Безпечними почуваються, бо i сторожi не поставили, я пiдповз пiд сам табiр i їх розмову пiдслухав. Я лежав недалеко татарської арби i добре чув. Так само непомiтно вiдiйшов я до своїх, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо цiлому загоновi в чистому полi не дамо ради.

–  Як так, то так, - каже сотник. Вiн вийшов до куреня й запорядив так: - Нинiшнє поготiвля остане в редутi. Слiдити пильно й не спати. Налаштувати всi гармати. Може, ми вернемо аж уночi, тому треба нам мати гасло: "Київ", вiдзив: "Колоти". Тямте! Хто не скаже гасла як слiд, пали з мушкета. Решта козакiв - сiдлати коней i поживитися. Не завадить яку паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обiдати. Скажiть кухаревi, щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранцiв. У Чуба нiхто не смiє бути голодний.

Пiшли до куреня, поїли що попало й вже сидiли на конях. Ватага складалася з вiсiмдесятьох людей.

Вiдчинили браму, спустили моста, й цiла чета висипалася з редути, мов з рукава. Оставшi в редутi козаки супроводжали їх зором, поки не запали в степ далекий. Попереду їхало двоє козакiв. Вони мали дати знать, коли би що помiтили. Попереду чети їхав сотник з Касяном. Вони мiж собою радилися, як їм робити. Доїхали так до рiчки Бога, й тут запали пiд берегом, начеб пiд землю провалились.

–  Як нас лише татари не помiтили, то ми виграли, - каже сотник.