Сагайдачний
Шрифт:
Зразу хотiв ще пiти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги. Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.
Прочування сотника, що буцiмто вже всьому кiнець, не справдились. Татари, побачивши, що туди, до редути, не дiстануться, стали шукати iншого проходу. Вони облягли її зi всiх бокiв та стали добуватися до валiв. Тут були перешкодою широкi рови з понастромлюваними колами. Багато їх тут застромилося. Козаки з валiв з-поза частоколу пражили їх iз рушниць, з гармат, а дехто таки колодки шпурляв у збиту масу ворогiв. Найслабша сторона показалася вiд лiсу, де, крiм вовчих долiв i ям, не було нiчого.
Марко вештався всюди й помагав, де було треба. Нагадав собi Петра, й пiшов за ним шукати. Довiдався, що Петро лежить ранений i побiг до нього. Гадав, що застане його в куренi й побiг туди. В куренi горiв огонь. Пасмуга свiтла виходила заднiм вiкном i освiчувала цiлу сторону далеко. В тiм свiтлi побачив, як ватага пiдходить дорiжкою вiд сторони лiсу.
– Мати божа, рятуй!
– скрикнув вiн. Коло нього не було нi живої душi. Вмить пригадав греблю й заставу.
"Коли б лише на час наспiти", - подумав. Вибiг з куреня й кинувся до греблi. Йшов хильцем, щоб його не помiтив хто. Добравшись до греблi, побiг до застави й став її пiдносити. Робота не була пiд силу одного чоловiка, тим бiльше, що рiчка весною багато води набрала й на заставу налягала. Надлюдською силою, тямлячи, що вiд такого залежить доля всiх товаришiв, вiн так довго силкувався, поки застави не рушив. Поволi цаль за цалем пiдносив заставу вгору, аж вода рванула цiлою силою. Задиханий i знеможений не мiг кроку поступитися. Дихав важко, кров била в жилах.
Вiн присiв з умучення й забув, що з ним робиться, аж почув, як сюди бiгли якiсь люде, а рiвночасно з долини почувся крик. Вода стала долину заливати.
Татари побачили небезпеку й хто мiг, то звертав.
До застави прибiгло кiлька людей.
– Гляди, Пархоме, заставу вже хтось вiдсунув, вода рветься цiлою силою, а дядько Касян сварив, що про заставу ми забули.
– Та ось тут хтось є… - каже другий, що наткнувся на знеможеного Марка.
– Поможiть, братики, - говорив слабим голосом Марко, - не можу своїми силами пiдвестися.
– Та це Марко! Тебе ранили?
– Нi, я знемiгся.
– Хiба ти сам заставу вiдсунув?
– Як бачите, сам, нiкого тут не було.
– Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли не на трьох.
Марка насилу пiдвели, вiн ледве ноги волочив. Надворi стало свiтати, а ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нiчого не вдiють, редути не вiзьмуть. Вони стали вiдступати. За ними стрiляли з гармат. Дехто пiддавав думку, щоб сiсти на конi та погерцювати з поганцями в полi.
– Буде з них, - говорив Касян.
– Ми знемоглись. Татарин подякував би нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.
А тим часом в стодолi жiнки з дiтьми аж тряслися зi страху, що з ними станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмiнно всiх порiжуть.
Тепер, коли стрiли переставали, аж душа в них вступала, всi були радi.
– Гей, баби, - кликав Касян, - виходьте козакам снiдання варити та ранених обходити! Збiр!
– кликав Касян.
– Скажiть, хлопцi, кому впало в голову викотити гармату до брами?
– Та я помагав, але Петро мене
– Славний хлопець, де вiн?
Сотник каже:
– Вiн трохи ранений, лежить на моїй лежанцi. Тепер я був у нього. Вiн спить.
– А тяжко ранений?
– питає Марко.
– Нiчого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по головi. Шапка його врятувала.
– Тепер скажiть, хлопцi, хто з вас заставу на греблi вiдсунув?
– То Марко. Застали ми його там, ледве дихав - так iзнемiгся.
– Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила…
– Нiде правди дiти, пане сотнику, - каже Касян, - цих двох бравих козакiв слiд нагородити. Вони врятували редуту. I серед такої метушнi не втратив жоден голови i робив з власного розуму, що було треба, i зробив добре.
– Так тому й бути, - каже сотник, беручись за боки.
– До того Петро менi життя урятував, того ви всi не знаєте. Вiн в саму пору заколов татарина, як пiдходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петровi за те, що менi життя врятував, - сто червiнцiв, а за те, що вони обидва так гарно знайшлися, - по оксамитному жупану, по шаблi i рушницi з моєї зброївнi. Марковi ще дати коня, щоб пiшки не тьопав. Тобi, Касяне, старий товаришу i друже, - мої двi пiстолi срiблом кованi, турецькi, що над моєю лежанкою висять. Вам усiм - моє сердечне спасибi. Сьогоднi в нас празник буде. Бранцi нехай погребуть татарськi трупи. Пiд лiто йде, i стерво занечистить повiтря, що дихати не буде чим. Тепер скажiть, скiльки вас полягло?
– Буде п'ять, - каже Касян.
– Тих поховаємо, як лицарiв. Годi, де дрова рубають, там трiски летять. Ще одне хочу сказати: обидва нашi молодi лицарi вiднинi переходять з новикiв у козацтво.
– Добре, - каже Касян, - згода, вони вартi цього. На спомин нинiшнього дня даю їм вiд себе по однiй пiстолi, якi щойно вiд сотника дiстав.
– Славно! Ходiмо до Петра!
– гукали козаки.
– Кажу, що не можна. Вiн спить, нехай перш подужає, а це буде незадовго.
– А я ще мало не забув на своїх оборонцiв, - каже Касян.
Вiн став свистати, i на це прибiгли пси, мiж ними була Султанка, а Лиска не було.
– А он Лиско лежить, - говорили, - що вiн, неживий?
Прийшли ближче. Лиско лежав на татариновi i держав його за горло. Вiн дивився на козакiв зизом i махав хвостом.
– От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.
Але Лиско не мiг розняти писка, так йому задеревiв, треба було силомiць розвести вилицi. Лиско ледве стояв на ногах.
– Йому зараз теплого молока дати. Бiдний, добрий Лиско!
– Всi його стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана, пiдскочила до старого осавула i лизнула його широким язиком по лицi.
ХV
Вiд часу, як у редутi засiли бранцi, не можна було завести давнього порядку. Сотник був невдоволений, i не знав, як цьому порадити. Вiн бачив, що карнiсть у редутi псується, i тим найбiльше журився. Мiж бранцями були гарнi молодицi й дiвчата, якi козакам позавертали голови. Козаки ходили, наче зачадiлi, i коли лише сонце заходило i стемнювалося, не було кiнця жениханню. Позаводились пари, якi сходились на рiзних кутах редути, i пiд спiв соловейка заводили свої ахи та охи.