Сагайдачний
Шрифт:
– Бачу, що ти мудрий чоловiк, а цi два, хто?
– А то святi отцi з монастиря, цих я лише перевезу на другий бiк рiки.
– Вони, може, з Лаври? З Лаври нiкого не вiльно перепускати.
– Нi, вони з Михайлiвського монастиря, я тiльки що звiдтам їх веду.
– А чому ж вони самi за себе не говорять.
– Бо у них таке свято сьогоднi, що через добу не можна нiчого говорити, - законом запрещено, еге ж! Та хай менi ще пан скажуть, чи багато вас тут є на постою?
– Нащо тобi знати?
– Я мiркую, що як кожен заправить у мене, щоб йому дати половину, то менi не стане.
– Не бiйсь, дурню, я тут сам-один стою. Тамтi полягали спати, а такого одного цапа впильнувати, як ти, то i я потрафлю.
Артим
Стражник недовiрчиво приглядався монахам.
– Де твiй байдак?
– От там в комишу поставив, щоб хто менi не вкрав.
Стражник пiшов за ними аж до комишiв. Артим пiшов за байдаком i притягнув його до берега. Тепер стражник вхопив Конашевича за руку:
– Дай-но i ти, шизматику, за вас обох копу, а то не пущу.
– Вiдтак здер йому каптур з голови ураз з шапкою.
– Го-го! Гарний менi монах з вусом i оселедцем! А де ж борода? Тепер хоч три копи давай, то не пущу!
Та в тiй хвилi сталося щось несподiваного. Антошко перекинув свiй клунок на байдак, що пiд'їхав пiд берег, поступився трохи взад, прихилив голову i так вдарив стражника в бiк, що той пiдскочив, мов м'яч, i впав з берега в воду. Тут була глибша вода, i за ним тiльки забулькотiло.
Петро з Антошком поскакали в човен, i заки стражник виплив наверх, Артим зiперся веслом о берег i помчав униз по водi, вiдбиваючись вiд берега.
– Чим ти його так вдарив?
– питає Конашевич Антошка.
– Лобом, - каже Антошко, смiючись.
– У мене такий твердий лоб, що я i цапа поборю.
Артим став смiятися:
– Таким лобом добре горiхи торощити.
– Я так i роблю.
– Добре, що ми вiд цього псубрата одв'язались. То така бестiя, що коли не викупишся, то тобi багато напакостить.
– Що би вiн з нами зробив?
– Я був би пересидiв у холоднiй який часок, а з тобою не знаю, що були би зробили, коли вашмосць - той козак Петро, про якого у городi нашi мiщани не вiднинi говорять. Менi говорили сьогоднi, що на твою голову нагороду поставили для того, хто тебе пiймає.
– Варто би взяти нагороду, - жартував Петро.
– Це вже не для нашого брата. Вашмосць так по-козацьки храбрував, церкву обороняв, за тебе всi православнi моляться. А вже отець архiмандрит так менi наказував, щоб тебе у безпечне мiсце перевезти. То, каже, Артиме, коли б йому що лихого сталося, то ти анахтема будеш i душу запропастиш. Тому я собi поприсягнув, що перевезу. Коли би чура вашмосцi його так гарно у воду не чоломкнув, я би був його i ножем пiд ребро, а тебе би таки оборонив. Та коли ми тепер посерединi рiчки, то нiчого нам боятися. Пливемо з водою, а то я ще i веслом пособляю. Дивись! Мчить, як стрiла. Добрий байдак, якого немає другого у цiлому Каневi. Я сам його зладив. Заки стражник вилiзе на берег, побiжить до стражницi та тамтих побудить, то ми вже далеченько будемо. А тепер ви оба лягайте безпечно спати, а я вас певно повезу. Байдак добрий, з подвiйної смоленої дошки, цiлий рiк стоїть у водi, а одна капля не протече.
Артим вдарив веслом. Днiпро був спокiйний. Лише деколи риба плюснула вгору i блиснула своєю бiлою лускою. На небi стало прояснюватися, хмари кудись подiлися. Iз-за гори виходив мiсяць. Довкруги нього синiло ясне небо. Свiтло мiсяця вiдбивалось вiд плеса води, в котрiй переморгувались зорi.
– Чому не лягаєте спати?
– Якось не хочеться. Нiч дуже гарна. Та ти, Антошку, коли хочеш, то лягай.
Антошко зараз поклався на дно байдака i заснув.
– Ти, Артиме, знаєш добре дорогу i не проминеш Канева?
– Не лише дорогу у Канiв знаю, але i через Ненаситець спливав з покiйним батьком, а опiсля i сам i на Сiчi був, i на лиманi, i на Чорному морi. Я ж рибалка з дiда-прадiда. На Днiпрi я знаю усi глибини i мiлини, усi кручi i топелi. Коли б у мене стiльки золотих, скiльки разiв туди переїздив. Тут лише одна є небезпека для нашого брата, що вночi по березi шляється.
–
– Незадовго плистимемо попiд берег-скелю, де нечистий собi житло обiбрав.
– Невже ж?
– Воно так i є, як кажу, сам я бачив цiлу чортову сiм'ю о самiй пiвночi. Сьогоднi його не побачимо, бо вже по пiвночi.
– I що ж той чортяка, людей топить?
– Це нi. Нечиста сила на воду не пiде, бо Днiпро - свята рiчка, щороку на Ярдан воду у Днiпрi святять, то чортяка вже не має сили. Та вiн, клятий, заманює людей пiд скелю, i тут байдаки розбиваються.
– То розкажи, Артиме, як ти його бачив?
– Чому, розкажу. Поїхав я раз з жiнкою та дитиною на прощу у Київ. Жiнка не мала з ким лишити дитини i взяла з собою. Миколка тодi у нас одиначком був. Якраз пiвнiч була, як ми доплили до того клятого мiсця. Дивлюсь я, а на скелi стоїть чортяка з рогами. Надворi було мiсячно, i я усе добре бачив. Стоїть собi та лиш головою помахує, i бородою потрясує. Я не страшкiв син. По морю плавав, пiд Трапезонт ходив, не одну бiду бачив, а таки мене морозом пройшло поза спиною. Я аж задеревiв i не в силi на собi хреста покласти. Жiнка каже: "Чого дрижиш, Артиме?" - "А хiба ж я дрижу, а звiдкiля ти знаєш, що я дрижу?" - "А чого зубами дзвониш?" - А я кажу: "Подивись на скелю, то й ти задрижиш". I дивлюсь я на скелю, бо очей не можу вiд неї звести, а там вже i другий, i третiй, i четвертий чортяка, цiлий чортячий курiнь, вийшов нам на стрiчу. Моя небога, як це побачила, та у смiх: "Хiба, - каже, - ти цапiв так налякався? Ей ти, небоже, забагато сьогоднi випив, та чортяки тобi привиджуються". Я, щоправда, випив тодi одну, другу, але п'яний я не був, що то й казати. Я думаю собi: що жiнцi сьогоднi сталося, що їй цапи привиджуються? А тут як скрикне мiй Миколка, може, йому що в животi заболiло. I зараз начеб хто свяченою водою покропив: всi пощезали. Я опiсля думав над цим, чого я так налякавсь, як зi мною була мала дитина? Мала дитина не має за собою грiха, мов янголятко, вiдганяє нечисту силу, краще, як свячена вода. Та й ми, коли б не були грiшнi, то чорт би нам не смiв пакостити. Хiба, як чоловiк характерником трапиться, то такий i самого чорта окульбачить, не боїться його, та робити собi заставить. Є такi характерники.
– А ти бачив, Артиме, характерника?
– Бачити не бачив, але старi люде розказують, що такi є, особливо мiж запорожцями.
Конашевичевi хотiлось ще балакати, щоб серед цiєї мертвецької тишi чути людський голос:
– Знаєш, Артиме, що твоя жiнка, здається, розумна людина.
– Дай їй боже, здоровля, гарна вдалась менi, а чому вашмосць так говориш, коли її зроду не бачив?
– А тому, я так мiркую, що вона не взяла цапа за чортяку. Правда, вона тодi була твереза. А тобi, Артиме, хоч чорт по п'яному привидiвся, то слiд було помiркувати це, коли витверезився, а ти ще донинi вiриш, що ти чортяку бачив. Ти знаєш, що п'яному море по колiна?
Артим засоромився. Вiн собi розказував от так, щоб ротовi була робота, а цей взяв те за щось важне i так йому вiдрубав. Артим замовк вiдразу.
Тим часом бiлолиций мiсяць пiдплив високо на небо. Байдак плив рiвно i незамiтно серединою рiчки. Далеко вiд берега, десь iз скелi вiдзивалась сова.
Конашевича став морити сон. Вiн прилiг на днi байдака, прикрився кобеняком i дививсь прямо в небо на яснi зорi, що тепер блiднiти стали. Так само горiлиць лежав на возi, коли виїздив з Самбора. Став переходити думкою усе, що дотепер пережив. Згадав, i на свою любу дiвчину, свою Марусю. Скiльки-то часу вiн її вже не бачив, i жодної вiсточки вiд неї не було. Яка вона тепер? Тодi, як розлучались, вона була молоденьким пуп'яничиком, тепер вже, певно, розкiшною квiткою стала. Чи вона ще його однаково любить? Не може бути, щоб перестала. Його душа йому говорить, що вона йому вiрна. Тепер вже нiчого не перепинить його щастя. Як лише поговорить з кошовим, так зараз бистрою пташкою полетить до своєї галочки у батькiвський хутiр.