Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  Го-го-го! Вашмосць, знову не туди забiгаєш. Як тепер не можна собi дати ради с тисячкою збунтованих козакiв, то що воно було би, якби їх зiбралися сотки тисяч? Вони би всю шляхту вирiзали впень, цiлу Рiч Посполиту вивернули би горiдном. Впрочiм, як всi будуть козаками, лицарями, то хто ж буде на панськiм ланi робити панщину?

–  На панiв? Прошу менi вибачити, що я обставин пiдданчих в Польщi не знаю i можу говорити лише про те, що у нас на Українi твориться. Говорю про панiв тутешнiх. Вони прийшли сюди не кликанi, непрошенi, а лише для легкої наживи на плодючiй українськiй землi. Те, що говориться на Западi, у Польщi, про культурну мiсiю панiв на Українi, це неправда. Культура була тут за українських, а опiсля за литовсько-українських князiв. Тi всi королiвськi надання на Українi,

тi подарованi панам землi були по найбiльшiй частi вже заселенi українським людом i козаками. Вони це все захопили для себе i хочуть витиснути з цiєї багатої землi всi користi за помiччю працi, кровi i поту українського хлопа. Тому вони хочуть мати найбiльше пiдданцiв, а найменше козакiв. Козаки на Польщу не пiдуть, бо нема чого. Я не знаю, як у Польщi поводяться пани з своїми одновiрцями-пiдданими, але тут, у нас, обходяться, мов зi скотом, називають його бидлом, забирають навiть його вiру, знасиловують душу. Тому народ втiкає до козакiв, а потому вертає, щоб помститися на панах за себе i за своїх рiдних. Польща для вигоди українських панiв нищить у себе найкращий вiйськовий матерiал. Не буде утиску, не буде i бунтiв. Польща забороняє козакам ходити на море проти татар i туркiв, котрi не дають нам жити. I це викликає невдоволення, Енергiя замiсть на муслємiв виладовується на панiв. Так буде доти, поки Польща не схаменеться, не приборкає українських панiв, щоб народу i грецької вiри не угнiтали. Хай цi пани будуть змушенi своїм пiдданцям дати волю, а тодi i одним, i другим буде добре жити. Ваша милiсть натякнули, що не було би кому на панськiм ланi робити, коли б усi стали козаками, цебто людьми вiльними. А що роблять тi пани, що закликають людей до себе на слободу i зобов'язуються через 25 лiт не жадати вiд слобожан нiчого? Вони якось обходяться через цей час без панщизняних пiдданцiв i якось живуть. Чому би не мало так усе бути?

Пан Хлоднiцький не знав, що на те сказати, i заговорив так:

–  Годi ж, щоб пан був з хлопом за панє-брацє.

–  Такого нiхто не вимагає. Хлопу навiть на думку не прийде з панами за одним столом сiдати, але хай йому дадуть жити, щоб вiн знав, що його i чим може довiльно розпоряджатися. Не треба його доводити до одчаю, бо то колись страшно помститься над Рiччю Посполитою. Нас не задавите. З Наливайком козацтво не загинуло. Воно живе i крiпшає за Днiпровими порогами, там його ваша рука не досягне. Там ми безпечнi i звiдтам не перестане грозити небезпека панськiй владi i свавiльству. Людей нам нiколи не забракне. Мальконтенти усе знайдуть щiлину, якою на Запорожжя дiстануться помимо погроз, шибениць i паль. Зброю ми самi вмiємо кувати, а решту добудемо на вороговi. А тим часом Рiч Посполита обезсилиться, створить ордi ворота у свiй край, а польськi посли муситимуть вибивати поклони перед вiзирами, ханами i всякою мусульманською наволоччю, котра дрижить на спогад козакiв, i набиває польським золотом турецькi кишенi. А це золото опiсля дiстанеться нам, козакам. Вкриється Чорне море козацькими байдаками, задрижать мури Царгорода й iнших приморських городiв, i те польське золото привеземо до нас.

–  Вашмосць, менi не поетизуй!
– говорив пан сердито.
– Ми приказали вашi байдаки попалити.

Конашевич на те лиш усмiхнувся:

–  Буцiмто ми цього приказу послухали? Не жити нам без байдакiв, без походiв. Ми їх безвпинно будуємо.

–  Такий непослух буде строго покараний, - каже сердито пан Хлоднiцький.
– Козаки до цього зобов'язанi загодою.

–  Неможливого зобов'язання нiхто не додержує, i той, хто такi вимоги ставить, повинен про це знати. На Україну нам дорога заперта, куди ж ми дiнемось? Нас орда шарпає, забирає тисячки людей в ясир, а ми їх маємо шанувати? А як нам без байдакiв на них iти? Козацтво витворило конечнiсть. Зразу самооборона перед невiрними, а опiсля - гнiт панiв. А Польща, замiсть нам пособляти, нищить нас. Коли бiда Польщу притисне, тодi козацтво їй добре, тодi, сипле обiцянками на всi боки. Коли ж небезпека мине, тодi козаки кидайте зброю i йдiть на панський лан, пiд канчук. А хто ж на таке згодиться, хiба нерозумний вiл, а не лицар. Ми хочемо робити для iнтересу загалу, пани роблять для iнтересу власного.

Чим бiльше Конашевич

запалювався, тим бiльше пан злився i багрянiв. Вiн каже:

–  Ти, вашмосць, засмiло зi мною говориш. Ти подивись, на яких рiзних суспiльних щаблях ми стоїмо. Ти занадто висунув свої козацькi рiжки.

–  Ми на таких щаблях стоїмо, на яких нас провидiння поставило. Я не кликаний, був би не смiв сюди прийти, не питаний, я був би того не говорив. Коли мене питають, мушу говорити правду. Моїх козацьких рiжкiв я нiколи не ховав i не мав потреби їх тепер висувати. Я сказав нагу правду, хоч вона була гiрка, i я з цього радий. Чи краще було би, коли б я був лукавив, пестився до панської ласки та притакував поганим сплетням на моїх братiв? Тодi би я сам собою мерзився.

Пан Хлоднiцький був лихий i нiчого не говорив бiльше. Настала прикра мовчанка. Конашевич ждав. Пан навiть не подивився на нього.

"Дурний черевань, - думав Петро, - зарозумiлий, чорт не знать на що. Ой пани, пани! Проклянуть вас колись вашi внуки, як знидiють i пiдуть пiд чуже ярмо. Ми не раз ще впадемо, але пiднiмемося."

По дорозi стрiнув його Аксак i покликав до себе:

–  I яка ж там випала диспута?

–  Так, як можна було сподiватися, їх милiсть пан сенатор не дуже був з мене радий. Не розумiю, чому тi люде нiчого не хочуть розумiти, хоч би викладав їм правду, мов на лопатi. Вiн так огородився своїм становим великопанським егоїзмом, що поза це не може видiти нагої правди.

Дальшу розмову перебив лакей, котрий принiс вiд ясновельможного сенатора прошення, щоб мiг зараз говорити з вельможним паном.

Аксак вийшов.

–  Слухай, ваша милiсть, мiй достойний господарю. Я мушу звернути твою увагу, що ти держиш гадюку за пазухою. Як можна такому харцизовi поручати виховання шляхетських дiтей? Вiн їх виховає так, що вони колись тебе самого зарiжуть.

–  Що ж тут такого сталося?

–  То харциз!
– крикнув пан Хлоднiцький.
– То другий Наливайко росте.

–  Що ж вiн такого сказав?

–  Бiльше не мiг сказати. Коли б це сталося в моїм домi, то я би його на тiм проклятiм чубi казав повiсити. Вiн заповiдав упадок Польщi, нашої спiльної матерi, заповiдав бунт, непослух, розпинався за тим хлопством, з якого сам вийшов. Ну прошу, - говорив сенатор, б'ючи рукою по чолу, - i я мiг на хвилю пiдозрiвати, що то перевдягнений шляхтич. Так мене той хам своєю огладою обманув. Кажу, ваша милiсть, i прошу в iм'я наших шляхетських спiльних iдеалiв, прожени його зараз з дому, не дай затруювати шляхетських дiтей бунтарською, хлопською отрутою, вижени його зараз, бо я не можу однiєї ночi пiд одним дахом з ним ночувати.

–  Не хвилюйтесь, ваша, милiсть. Я Конашевича знаю, та його спосiб говорення, але вiн зовсiм не є кровожадним, то чоловiк правий!.

–  Ха-ха-ха!
– смiявся злобно пан Хлоднiцький, аж йому черево тряслось.
– Хлоп - i правий чоловiк! Зi мною повинен був говорити iнакше, бо я йому нерiвня. Ваша милiсть, не фортунний вибiр. Хто вашiй милостi таке порадив? То, певно, якоїсь шизматицької голови концепт.

Пан Аксак побагрянiв:

–  Ваша милiсть зволили забути, що i я належу до грецької церкви, i прошу покiрно так зневажливо не висказуватися про мою вiру.

–  Нема що багато говорити: прожени його зараз. Його мiсце при конях, а не в шляхетських покоях.

–  Не можу вволити волi вашої милостi, бо я господар в моєму домi i я не малолiтнiй.

–  Знайшов свiй свого, - говорив сердито пан сенатор.
– Ви всi однаковi i тiльки блахманите очi Речi Посполитiй, що ви їй вiрнi, а держитесь тої клятої шизми.

–  Ваша милiсть! Гостиннiсть має свої права, але рiвночасно накладає на гостя певнi обов'язки. Я ще раз прошу не обижати моєї вiри.

–  Я зараз звiдси забираюся, - кричав пан Хлоднiцький.

–  Не обмежую волi вашої милостi, за мою щиру гостиннiсть платите менi обидою.

Пан Аксак вийшов вiд Хлоднiцького червоний, мов буряк. За ним услiд вийшов i пан Хлоднiцький та став кликати свою службу, якiй приказав зараз складати у купу речi i збиратися в дорогу. Нiхто не знав причини такої змiни. Служба знала, що тут посидять кiлька днiв, i розтаборились з цiлим крамом.

Аксак пiшов до жiнки i розповiв їй свою розмову з гостем.