Сагайдачний
Шрифт:
Артим був напiдпитку, до того iзнемiгся, танцюючи. Вiн присiв побiч Конашевича на приспi пiд хатою, бурмотiв щось i став куняти, позiхаючи. Надiйшла жiнка i нагадала йому, що пора спати.
Артим прочуняв:
– Хiба ж я скотина, щоби без молитви спати йти? Нi ж, нi, нiколи цього не буде. Ми помолимось гарненько, а тодi вже пiдемо у стебло.
Вiн пiшов у хату i став бити перед образами твердо поклони.
Конашевич пiшов у свою кiмнату.
Через вiдчинене вiкно заходили в кiмнату пахощi з садка, i соловейко на
Конашевич поклався на постелi i твердо заснув. Кiлька разiв спросоння заплакала дитина, десь у городi перегавкувались собаки.
ХII
Конашевич спав так твердо, що не чув нi птичого ранiшнього щебетання у садку, нi ранiшньої метушнi в хатi; його збудив Миколка. Вiн зайшов сюди i, не дивлячись, що Конашевич спить, став до нього лепетати. За ним вбiгла Артимиха i тягла його насилу геть.
– Та куди ти, навiжений, полiз, - шептала до дитини, - не даєш пановi спати.
Вiд того зараз прочуняв Конашевич. Вiн змiркував вiдразу, де вiн. У нього на душi було легко i весело. Узяв хлопчика пiд пахви i посадив на свої груди:
– Лишiть його, Артимихо, я дiток дуже люблю, а особливо таке дрiбне гарне козацтво.
Мама була з цього дуже рада, як кожна мати, котрої дитину похвалили. Вона усмiхнулась i пiшла до своєї роботи.
А Микола був теж з цього радий. Вiн став пригладжувати Конашевичевi вуса.
– Скажи менi, Миколко, чим ти хочеш бути, коли виростеш?
– Я буду перше рибалкою, опiсля козаком, а опiсля кошовим.
– Гарно, за це тебе люблю. Ти поперед усього навчися байдаком по Днiпру плавати, а опiсля.
– А опiсля тато обiцяв мене взяти на море. Воно таке велике-велике, - хлопець став показувати руками, яке море велике.
– Мама напече нам бубликiв i медяникiв, i ми попливемо, а опiсля я мамi привезу велику-велику рибу i гостинця вiд самого султана турецького, що за морем живе.
– То ти i до султана в гостi вибираєшся?
– Авжеж. Я пiду з козаками так, як наш тато ходив, аж геть у турецький край, а там султан є кошовим.
– А хто тобi таке розказував?
– Козаки розказували. До нас iнодi козаки заходять i таке менi розказували.
– Гарно, синку, що ти до такого прислухаєшся. З тебе будуть люде. Та ти пiдожди трохи, менi вставати пора.
Конашевич поставив хлопчину на землю i встав та пiшов у сiни вимитися. Тут порався вже Антошко, виймаючи з клунка одежу.
– Навiщо ти це виймав? Ми тут вiкувати не будемо.
– А хоч би одну днину, то не ялось пановi в буденнiй одежi мiж людей показуватися. Хай знають, хто ми.
Конашевич обмився, оббрив лице, впорядкував вуса i чуба, i став одягатися по-празничному, та прип'яв шаблю.
Якраз надiйшов Артим, що вiд рана порався бiля господарства. Побачивши Конашевича в кунтушi i
– Далебi, гарно. Ну, любий гостю, коли ласка, так ходiмо поперед усього в церкву божу помолитися. Я якраз був у попа i службу божу найняв за те, що господь дав нам щасливо сюди перебратися.
Вiн пiшов у хату i перевдягся по-святочному теж.
Тепер пiшов Конашевич у хату з господинею звiтатися на добрий день.
Артимиха, побачивши Конашевича таким, дуже зрадiла. У неї аж очi горiли:
– Я гадала, що сам кошовий у хату ввiйшов.
– От вигадала! Хiба ж кошовий краще всiх? Ми тепер снiдати не будемо, аж по службi божiй. Надще краще молитися.
Вони пiшли у церкву. Артим ступав побiч Конашевича, на котрого ззиралися всi стрiчнi, котрi їх поздоровляли. Конашевичевi показували велику пошану.
Так само було i в церквi. Благочинний став зараз правити. Конашевич змiркував, що його вважають всi за якусь велику знатну особу. Догадувався, що Артим про нього таке розголосив, не знать чи тому, щоб самого себе вивищити, чи йому таке о. архiмандрит наклав на голову.
Воно так справдi було, i одне, i друге. Те саме розповiв Артим i благочинному. О. архiмандрит був у великiй пошанi у православного духовенства на Українi. О. архiмандрит не без причини так тим Конашевичем пiклується.
Iз цього повзяв Конашевич думку покористуватися цим для загальної справи i завести у Каневi яку-таку органiзацiю. По обiдi пiшов Конашевич до благочинного привiтатись, а вiн запросив його до себе у гостi. Розумiється, що запрошено й Артима. Хоч вiн був простим собi козаком-рибалкою, та його люде шанували за його проворнiсть i лисячу хитрiсть супроти ляхiв. Нiхто другий не вмiв їх так перехитрити, коли треба було подати яку вiстку у Київ або на Запорожжя.
Тими запросинами задобрився Артим за те, що його Настя даремне буде ждати зi снiданням на гостя.
В гостях у благочинного йшла розмова за православну церкву, якiй так дуже загрожує унiя. Усi ремствували на утиск i гвалтовне заводження унiї, вiдбирання церковного майна, на єпископiв-зрадникiв. Усiх очi зверталися на Конашевича, яку вiн дасть на це раду, а далi стали прямо питати, що каже на це о. архiмандрит Плетенецький.
Конашевич, як звичайно, був мовчазливий i прислухався, яка думка у других. Тодi каже:
– Воно, панове, тепер зле, нiде правди дiти, i коли б так усе мало бути, то наша свята благочестива церква пропала би, а з нею пропав би й увесь православний український народ. Бо треба вам знати, що по думцi ляхiв i їх дорадникiв-єзуїтiв, унiя має бути тим мiстком, котрим мають перевести православних у латинство, до костьолу. Не я сам змiркував, але змiркували це не такi, як я, вченi люде. До такого я добре прислухався ще в Острозькiй академiї. I коли я опiсля жив у Києвi, то я побачив наглядно, що це правда, що говорили мої колишнi вчителi.