Сагайдачний

Чайковський Андрій

–  Вас, мої любi, я нiколи не забуду i запевняю вас, що незадовго я тут буду знову i вас навiдаю. Тепер лише одне вам нагадую з моїх наук: все i кожному говорiть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обiцяєте менi це?

–  Обiцяємо i все будемо говорити правду.

Тепер став їх обнiмати i цiлувати.

З хлопцями приїхав i Антошко i аж сюди забiг, щоб пана Конашевича побачити.

Разом з паничами плакав, а далi, утираючи сльози рукавом, поцiлував його в руку i каже:

–  Хай пан Конашевич i мене вiзьме з собою, я буду вам вiрно служити,

мов пес.

–  Ти, хлопче, не є власновiльний, а панський. Я тебе радо зараз забрав би з собою, та не можу.

Тодi Антошко кинувся Аксаковi в ноги i став жебонiти:

–  Ваша милiсть, ласкавий, добрий пане, пустiть мене з паном Конашевичем, подаруйте мене йому, я вiчно буду дякувати i господа за здоровля вашої милостi просити.

О. архiмандрит подивився на Аксака, начеб очима його просив, а далi каже:

–  Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичевi до послуги, щоб було кому клунки понести, та бачу, що щирiшої людини, як цей хлопець, я не знайшов би.

На це пан Аксак до Антошка:

–  Не можу тобою, хлопче, подарункiв робити, бо ти не кiнь, а людина, але я тебе освободжую з пiдданства i пускаю на волю. Хочеш, то їдь собi з богом.

Антошко став тепер плакати з радостi i плескати в долонi, мов дитина. Вiн цiлував одежу Аксака, цiлував усiх по руках. Хлопцям стало заздро, що Антошко поїде з паном Конашевичем, а вони остануться.

Пан Аксак сидiв тим часом за столом i писав для Антошка грамоту на свободу.

Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак i передав, не рахуючи, о. архiмандритовi.

–  Даю це, ваша милiсть, на народну цiль, на школу, як мою лепту. Менi грошей не треба. Як приїду мiж сiчове братство, там менi усе дадуть, чого менi буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, i тепер посиплються грошi, мов з рукава.

–  Нi, Петре, - каже о. архiмандрит, - усього вiд тебе брати не можу, бо ти ще не на Сiчi, а лиш що в дорозi, а там, може, не одне таке трапитись, що грошей тобi буде треба. Половину вiзьми назад, а коли тобi поталанить, то додаси опiсля.

Архiмандрит розв'язав гаманець i став вiдчислювати половину.

–  Не можу я дати себе засоромити вашмосцi, - каже Аксак.
– Коли ти дав усе, що маєш, то я дам хоч стiльки.
– Вiн поклав другий гаманець на столi о. архiмандрита.

–  Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Україна пiде слiдом за вами, тодi матимемо таку школу, що й патри єзуїти кращої не поставлять. Моя школа має бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог, то з неї вийде i руська академiя.

Аксак вiд'їхав з синами додому, а Конашевич з Антошком остались серед монастирських мурiв.

Конашевич довго толкував з своїм наступником, як вести науку далi, i чекав нагоди, коли зможе з Києва втекти.

За кiлька днiв покликав о. архiмандрит через iнока Петра до себе. Тут стояв кремезний, присадкуватий чоловiк з довгим чорним вусом. Широкоплечий i з сильними, мов довбнi, руками. То був буцiм козак, буцiм мiщанин у простiй старiй одежi, дуже замараний. Вiд нього заносило свiжою рибою.

–  Це, Петре, твiй провiдник, Артим Халява,

рибалка з Канева, чоловiк певний, а байдаком так справно орудує, як ти шаблею або пером. Вiн тебе повезе до Канева, а там, то вже будеш безпечний. Канiвцi вже тобi порадять, як на Сiч дiстатися. Тобi треба знати, що Канiв i Черкаси - то найпевнiшi козацькi гнiзда.

–  Як ваша милiсть так приказали, то так цьому i бути. Перевезу безпечно, хоч би я мав i голову покласти, - каже Артим.

–  Коли ж їдемо?

–  Сьогоднi вночi. Мiй байдак добрий i певний, а легенький, мов перце. Помчимо, мов стрiла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.

Артим вийшов, а Конашевич каже:

–  Цiкавий чоловiк. Звiдкiля вiн тут узявся? Та ж тепер козакiв сюди не пускають.

–  Але в городi риби треба, i його пускають, розумiється, не без хабарчика для стражникiв у пристанi. На тi хабарi даю я, бо цей Артим привозить менi листи з того боку вiд козакiв та мiщан. Вiн хитра людина, а по-мистецьки знає скидатися великим дурнем перед ляхами. То козак з дiда-прадiда, для нашої справи усiєю душею щирий. Я дуже рад, що вiн у добрий час у мене з'явився, а то певнiшого перевiзника я не знаю, його пропустять стражники певно, а як вiн тебе сховає, то будеш безпечний. Вiн вже знає, хто ти є.

Вже було близько пiвночi, як з'явився Артим у келiї Петра, а з ним прийшов з клунком чернець. Петро i Антошко надягли чернечi ряси з каптурами. Опiсля прийшов i о. архiмандрит Петра попрощати.

–  В щасливу дорогу, мiй сину. Подай менi вiстку на Київ, що там робиться. З богом!

Чернець засвiтив свiчку. Артим узяв Конашевича клунок на плечi. Пiшли всi довгими коритарами кудись далеко. Царила тут мертвецька тиша, i тiльки гомiн ступаючих нiг вiдбивався глухо о склепiння.

Зiйшли вiдтак сходами вниз i йшли пiд землею, поки стали перед якимись дверима. Монах вийняв ключ ї, ховаючи свiчку за дверима, вiдчинив.

–  Артиме, ти тепер веди далi. Тут нiхто не пильнує, бо за цей вихiд нiхто не знає. Щаслива дорога!

Дверi зачинились знову, а вони опинились серед великої пiтьми. Стояли пiд горою, порослою кущами.

Артим дав Петровi полу свого жупана триматися. Антошко, несучи клунок Артима, держався поли Конашевича i так йшли один за другим. Густi хмари прислонювали зорi. Не говорили до себе нiчого. Артим ступав певно, начеб по своїй хатi. Аж опинились над берегом Днiпра, котрий хлюпотiв своїми хвилями серед нiчної тишi. Iшли прямо до байдакiв. Тут стояла сторожа.

–  Стiй!
– крикнув сторож.
– Хто ви?

–  А хiба ж не пiзнаєте Артима, хе-хе-хе. От забули пани вiд рана, як вiд Артима гостинця дiстали.

–  А, це ти, Артиме? А що, продав рибу?

–  Як не продати, коли купцi трапились?

–  За скiльки?

–  Еге ж! Пiвкопи взяв, бо бiльше не хотiли дати.

–  Давай менi половину.

–  Ба, а менi що лишиться?

–  Лишиться тобi, дурню, друга половина.

–  Хай буде панська воля, а я жiнцi скажу, що у мене грошi пiрнули в воду. Я так i думав за половину i ось для вас вiдлiчив.