Сагайдачний
Шрифт:
– Хай собi їде. Ми до цього не дали причини. Будемо мати науку на будуче, щоб з ляхами у жоднi приятелювання не заходити. Чого пан сенатор Конашевича чiпався? Гадав, що йому поклони битиме, а ми з цiлою родиною прямiсiнько пiдемо до костьолу. Не знаю, чи то брак виховання, брак пiдстав товариської оглади, чи польська зарозумiлiсть?
Пан Аксак вдоволився тим, що почув вiд жiнки, i пiшов до Конашевича:
– Прогнiвив вашмосць сенаторський маєстат мого гостя, вiн зараз вибирається вiд мене.
– Коли я його прогнiвив,
– Не роби собi, вашмосць, з цiєї пригоди нi раз нiчого. Вiн, погнiвавшись на тебе, накинувся зневажливо на нашу благочестиву вiру, а я, рiч природна, цього собi чемненько, навiть надто чемненько, випросив. Я такого, не зважаючи на обов'язки господаря, не мiг стерпiти.
У Конашевича заблищали радiстю очi:
– Цього я i надiявся. Виходить, що наша церква знайде в потребi могутнiх оборонцiв мiж нашими православними вельможами. Передi мною пан сенатор якось про шизму нiчого не говорив, а це щастя, бо я був би не змовчав, а могло вийти ще поганiше.
Пан Хлоднiцький, виїжджаючи, хотiв попрощатися з панею Аксаковою, та вона заявила, що нездужає, i до нього не вийшла.
Вiн виїхав вiд Аксакiв, не попрощавшись нi з ким.
Того дня вже панського обiду не було. Конашевич зi своїми хлопцями наїдав борщ i вареники зi сметаною.
В цiлiм домi настав давнiй порядок.
Конашевич заходив мiж київське мiщанство. Всюди його радо приймали. Заходив мiж купцiв та ремiсникiв цехових, бував на весiллях i хрестинах. Усi не знали, де його посадити. Загально звали його козаком Петром, "той пан Петро, що у пана суддi Аксака живе, паничiв учить i має у нього велике слово".
О. архiмандрит, коли про це довiдався, поїхав зараз до Аксакiв. Вiн тою справою дуже зацiкавився. Це копало пропасть помiж шляхтою римської i грецької вiри i тим самим зближало вельмож до церкви.
– Петре, ти моя надiя. Коли б ти знав, чого я по тобi жду, то ти би аж злякався.
Увесь час свого побуту в Києвi не мав Петро жодної вiстки з Чепелевого хутора. Часом стрiчав Петро козакiв з Сiчi, та нiхто не знав сказати, що у Чепiля дiється.
Х
Як Петро виїхав вiд Чепеля з запорожцями, стало на хуторi, мов по вiйнi. Сiчовi гостi нiчого собi не жалували - нi їжi, нi напиткiв, i цiлий домашнiй порядок пiшов горiдном. Тепер по тих спiвах, музиках i гульнi стало в хуторi тихо, мов вмерця винесли. Усi вiдчували брак Петра, а особливо Маруся. Вона зразу не виходила цiлими днями з своєї кiмнати, де їй усе нагадувало коханого Петра. Усе, чого Петро дотикався своєю рукою, вона цiлувала нiжно i берегла, мов дорогу пам'ятку.
Мама до неї не торкалася. Краще її було оставити саму, чим розважати, а воно само вiд себе перейде. Те саме робили i всi домашнi. Горпина заходила
За кiлька днiв важкого смутку Маруся отямилась i взялася знову за свою буденну роботу. Але вона дуже перемiнилась за той час. Вона споважнiла i зробилась мовчазлива, начеб її десять лiт вiку прибуло. Коли спiвала, то лиш у себе в кiмнатцi i то лише тi пiсеньки, котрих Петро любив слухати.
Якось зимою випало сотниковi поїхати з кiлькома козаками в дорогу на кiлька днiв. В хуторi хазяйнувала сама сотничиха з челяддю. Не було це нiчого незвичайного, бо таке не раз траплялося, тепер, взимi, був час спокiйний i не було жодної небезпеки.
Одної ночi, коли всi вже спали, почула Маруся, як дуже собаки на хуторi загавкали та й вiдразу замовкли. Це її чогось занепокоїло, i вона встала.
Мати каже:
– Певно, десь вовка зачули. Тепер якраз проти святого Миколи вовки у тiчки збираються.
– Менi чогось лячно. Коли б це вовк, то собаки би не замовкли. Я пiду в челядну та розбуджу кого, щоб подивився.
– Так бодай надягни кожушину та обуй чоботи, бо, чого доброго, ще перестудишся.
Лиш що Маруся вийшла в сiни, як вдарило луною крiзь оболонки. Маруся вiдчинила дверi i скрикнула. Це загорiлась стайня. А там стояли воли, корови та конi. Вони, прочуваючи небезпеку, стали ревiти. Маруся кричала:
– Гей, вставай, бо горимо!
А сама побiгла у двiр, щоб вiдчинити стайню та випустити товар, поки челядь повстає.
Не перейшла ще половини обори, як її хтось сильними руками позаду, мов клiщами, обхопив. Маруся скрикнула раз, та в цiй хвилi заткали їй рота i при-слонили рядном голову. Вона чула, що її хтось несе поперед себе i втiкає щосили.
З хати повибiгала челядь i стала рятувати стайню. На селi вдарили на пожар у дзвiн церковний. Люде стали збiгатися до пожару i гасити огонь. Огонь був очевидно пiдложений. У цiй метушнi про Марусю усi забули. Вони почули, як скрикнула, та думали, що пожар тому причина. Лиш згодом, як потушили огонь, сотничиха оглянулася за дочкою. Нiхто не знав, що казати, бо нiхто її не бачив. Мати була в одчаї, шукала за нею усюди, кликала. Усе даремно. Усi потратили голови - дiвчина пропала. А тут така нiч, що й слiду не побачиш.
Козаки посiдали на коней i роз'їхались у рiзнi кiнцi.
Старий Онисько каже до сотничихи:
– Нашу Марусю хтось викрав, бо в огнi згорiти не могла. Менi дивно, що нашi собаки цього злодiя через ворота пустили. То мусив бути хтось такий, кого вони знають, бо чужого би на куски порвали.
– А далi Онисько скрикнув: - Господи святий, це, певно, Срулькова робота!
Усi тепер нагадали собi жидка.
Старий Онисько схопив з стiни рушницю, вибiг до стайнi, сiв на коня таки без сiдла, прикликав за собою собаку i полетiв за ворота. За ним поїхали два козаки.