Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

2009

На дворі дві тисячі, вибачте, дев’ятий, І немає іншого, вибачте, де взяти. Рік ішов за роком, пресувався щільно І не так, щоб швидко, і не щоб повільно, Доки запитання в небі не зависло: Що ж це вже за цифри? Що ж це вже за числа? Піни у шампані нам не бракувало. Вирувала молодість, корки виривала. Лисі вже і сиві всі твої хлоп’ята. Та й тобі минає вже сорок дев’ятий. Вже твої дівчата няньчать онучата. А у тебе смутку чара непочата, Тільки ледь надпита — боляче ковтати. Та тобі минає вже сорок дев’ятий. Ти крокуєш світом радісним і світлим, Сірим смутком всипаним, соромом і сміттям. Онде на горбочку хтось висить розп’ятий. А тобі минає вже сорок дев’ятий. Це число вражає, хоч і не впирає. До горбочка черга ззаду підпирає, Дихає

у спину, наступа на п’яти. А тобі минає вже сорок дев’ятий. Ти на чергу гримаєш, тиску не витримуєш, Ти уже ламаєшся, ти їх всіх підтримуєш: «Буду воза перти, волочити й пхати! В черзі я не перший! Навіть і не п’ятий». Ница малодушність ця, ница і ганебна. Звідкись голос чується, з-під землі, чи з неба: «На горбочку місця для хрестів багато. Так що десь поміститься й твій…» 14 березня 2009 р.

«Це навіть вже не мрія, а мана…»

Це навіть вже не мрія, а мана. Чомусь тобі нав’язливо імкнеться, Як, розгорнувши книжку навмання, Хтось, може, над рядком твоїм всміхнеться. Та це — колись. А доки ти не звів До неба зір, благальний і пропащий, — Ти вільний звір. Свавільний, сильний звір, Що зачаївся нерухомо в хащі. Ген розбрелися широко ловці, Та їх тобі обходити не вперше. Поет боїться смерті, як усі. Ну, може, зовсім-зовсім трохи менше… Квітень 2009 р.

Пізньорадянський диптих

Спроба віршів для дітей

І

Купіть мені, мамо, купіть мені, татку, Плямистий костюм і саперну лопатку. І щоб не влаштовував я вам істерик, Купіть ще й маленький бронетранспортерик. А потім в коробці такій, у картонці — Маленьких литовців, маленьких естонців, Узбеків, грузинів, вірменів, туркменів, Якщо вам не шкода, купіть ви для мене. А потім, до всього — ото буду радий! — Купіть мені дядю з Верховної Ради, Щоб я йому кліпнув, моргнув або свиснув, А він би слухняно на кнопочку тиснув. І все це до решти, усе без остатку Купіть мені, мамо, купіть мені, татку!

ІІ

Бабуся з дідусем впадають в прострацію, Так ревно збираються на демонстрацію. Так само збираються на демонстрацію. І старша сестра, попри менструацію, Так само збирається на демонстрацію. А я бультер’єра веду на кастрацію, І через це пропущу демонстрацію. 1990 р.

Ще два вірші для дітей

Дорожньо-транспортна пригода

Раз в автобусі Старенькій бабусі Не поступився місцем Петро, І у стрімкім каратистському русі Бабуся Петрові Зламала ребро. — К’я!

Новорічне

Мама і тато Маленьку Оленку Звечора густо Вмочали в зеленку. Зранку, в садочок Відведена бабою, Буде Оленка Царівною-жабою. 1992 р.

Бонус

БІЛОРУСЬ

Поема

Хоч життя, мов літо спекотне, І роботи аж завались, Сам собі обіцяю укотре, Що таки неодмінно колись Некомфортною електричкою Аж під самий кордон доберусь І шепну в верболози над річкою: «Я кохаю тебе, Білорусь…» Ні, мені не потрібна віза. Можу в’їхати в будь-яку мить, І ніяка залізна завіса Поміж нами ще не стоїть. Та кохання декларування, Як вдихання, як видихання — Справа ніжна і делікатна. Й не линуть слова рахманні, Крізь вікно у вагон-ресторані, Чи із черева літака. А крізь зарості вузлуваті, Де все дише, пливе й росте, Проказати тобі слова ті, Несподівані, терпкуваті Саме так я й хотів — навпростець. Є багато країн довкола. Схід і захід, зима й весна, А така проста й загадкова В мене ти, Білорусь, одна. Не різка, не разючо-позірна. Загубивши свій росяний слід, Заблукала красуня-князівна І заснула серед боліт. Я давно де попало не пхаю Ані тіло, ні слово своє, Тож якщо я сказав «кохаю», Значить, так воно справді і є. Бо ж ні стерти, ні потіснити Ані з мапи тебе, ні з життя. Ось я й пробую пояснити Незбагненне це почуття. Я назвав би тебе батьківщиною, Хоч одна вже у мене і є, Та такими очима щирими Подивилась ти в серце моє, В тих очах було стільки болю, Стільки смутку на самому дні, І таку я побачив недолю За плечима

твоїми в пітьмі, Ніби брат там на брата вирушив, Блискавицю ось-ось ніби викреше Світло й темрява, мінус і плюс. І тоді я для себе вирішив: Я тобою не поступлюсь.

* * *

Хай довіку сидять в засаді СБУ, ФСБ, КДБ, Та ніякі дядьки вусаті Не віднімуть у мене тебе. Відібрати ніхто не посміє Ні на день, ні на час, ні на мить, Доки білим вітрилом Софія Понад Полоцьком в небі тремтить. Не скорюся ніяким владам І нікому тебе не віддам, Доки є в цьому світі Владьо, Валентина, Роман і Богдан, Доки сонце за обрій падає, Мов підбитий літак — навзнак, Доки ходять по вулицях парою Віктор Жибуль і Вера Бурлак. Відректися мене не намовиш, Бо ж для мене, для мене-таки, Мов павук, снує Хадановіч Віртуозні свої рядки. Уявити собі таке лиш! І хіба не візьме за живе — Знавіснілий демон Шалкевіч Ніжну душу гітари рве! То й ношу я у грудях ту грудку, Ту, що зміг, мов рентген, проявить Пагорб замковий у Новогрудку І довколишній краєвид. Я відчув там цю грудочку гостру Десь під серцем, на самому дні. І ніякий директор радгоспу Вже нічого не зробить мені.

* * *

Ніч до свого кінця добігла. Доки рими нанизую я, Десь там біло-червоно-біла Понад Мінськом встає зоря. Та хоч день вже новий і почався, І хоч як би мій мозок пручався, Та питання одне його рве: «Скільки може тривати безчасся, У якому країна живе?» Скільки може директор радгоспу Розбудовувати радгосп І молитись чужому господові, І вплітати в молитву гоп-стоп? Задавати стало не модно Риторичних, наївних питань. Скільки можна? Та скільки завгодно. Вже минула епоха повстань. Серед ночі часом безсоння Намалює картину таку: Скаче рицар з герба Погоня — Тінь червона по білім снігу. Хай натхнення мені підкаже: Він домчить, долетить, доскаче? (На щиті в нього — знак хреста.) Поцілує князівну сплячу У ще теплі, живі вуста?..

* * *

Гороскопа ніколи не знав свого. Та я певен, що я ще діждусь, Як на пляц Кастуся Каліновського Вийде Жибуль — так само Кастусь. Бо як встане питання Площі, То на неї в усі роки Ходять юні і наймолодші, А в палацах сидять старики. Я пророчити не беруся, Як заверне життя течія, Та в очах молодих білорусів Щось причаєне бачу я. Їхні помисли світлі й величні, Їхні лави щільні й тісні, І натхненні їхні обличчя, І прекрасні їхні пісні: «Край, родны край Дай волі, дай І ми пераможем!» Дай їм волі, краю й народе, Свій останній шанс не згуби! Дай їм волі в сенсі свободи, Й дай їм волі до боротьби. Бо, благаючи і заклинаючи, Я повторюю серцю в такт: «Хай у вас все буде інакше, Хай у вас все буде не так». В нас прийшов для добра і для блага Найвірніший народу син, Та обличчя спотворює влада Ще сильніше, ніж діоксин. Все це втямивши і пізнавши, Я повторюю в тисячний раз: «Хай у вас все буде інакше. Хай інакше все буде у вас…» І в приреченні праці безплідної Я мережу рядки свої Із сусідньої, братньої, рідної Та інакшої все ж землі. Та боюсь, моя пристрасть безсила, І намарне мій прикрий гнів: Що тобі до чужого сина, Як не шкода власних синів! Все життя в духовній облозі, Щоб створити майбутнього тло… Скільки їх по червоній дорозі В біле небо вже відійшло? І свою розпуку і тугу Я так само вплести захотів В ту червону по білому смугу Із багряних ниток їх життів. І мого життя бісектриса Застромилася між- і між-, І мені вже тебе не зректися. Сподіваюсь, ти це розумієш. Тож на цьому я замовкаю. Ще востаннє з думками зберусь. Я не ремствую, не нарікаю. Вибачайте, коли повторюсь… Я кохаю тебе, я кохаю… Я кохаю тебе, я кохаю… Я кохаю тебе, я кохаю, Я КОХАЮ ТЕБЕ, БІЛОРУСЬ. 2006–2009

РОЗТРИВОЖЕНИЙ СТРИЖЕНЬ ДУШІ

(Слово про Вчителя)

Він прийшов у нашу поезію — майже ровесник XX з’їзду, юнак із задумливими вишнево-карими очима, з тим, щоби принести свої пісні й поеми, такі ж пружногронисті, як світанки нашої Незалежності. Муза його була вихована і вигодувана народом, який благословив поета на його щиросердну працю в ім’я утвердження ідеалів добра, справедливості та політкоректності. З перших кроків у Великій Літературі слово його задзвеніло по-своєму самобутньо, напинаючись як нова, ніколи не чута струна, ним самим відкрита несходима площина поезії, ним самим стверджена глибоко душевна, аж буденна ліричність нового життя.