Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

Українсько-німецький розмовник

Німець каже: Ви слов’яне? — Слов’яне! Слов’яне! Наше слово полум’яне Повік не зов’яне! Німець каже: Ви моголи? — Моголи! Моголи! Брюса Лі і Айрошянке Продовження кволе. Німець каже: Ви — поляки? — Поляки-поляки! Ми від дуба Пілсудського Всохлої гілляки. Німець каже: Ви — Європа? — Європа! Європа! Не схотіли Робесп’єра, Мали Ріббентропа. Німець каже: Ви хрещені? — Хрещені! Хрещені! Хрест на шиї, хрест на спині, Два хрести в кишені. Німець каже: Ви до НАТО? — До НАТО, до НАТО. Як не спонсора

шукати, То хоч мецената. Наша слава кучерява Не вмре, не поляже. Або, може, і поляже. Як вже німець скаже. 1999 р.

Польський віршик

Переклад присвячую Янушеві

Не викрикуй, не підскакуй, Сядь на задницю й підтакуй. І сумління хай не мучить: Так чи сяк, а доля здрючить. Тож нічим не переймайся, Заспокойся, обламайся. Відпрацюй свої години Й май начальство нижче спини. Перед шефом не дрижи, А пильнуй і бережи Серце, нерви і потенцію, Щоб з цим всім піти на пенсію.

На перехресті осені й зими

На перехресті осені й зими Навряд чи варто зачинать love story. Ліси порожні і поля просторі — Чи ж в просторі не згубимося ми?.. На роздоріжжі осені й зими Нізащо зарікатися не буду Я ані від тюрми, ні від суми, Тим паче від сурми Страшного суду. У осені на дні, на самім дні, В холодні дні, нудні й немилосердні, Сказати «так» (або сказати «ні») Не легко, як, скажімо, десь у серпні. І в кожнім дні, немов у вигнанні — Ми, й невтямки нікому з нас, нікому, Що зовсім не на білому коні, І навіть не на іншому якому, — На ВMW або й на БМП Зима влетить по вимерзлій шосейці. (Чуття — холодне, темне і тупе, Мов скринька замикається на серці.) Тож чи знайдемо ми спасенний спосіб В передчутті мелодії сурми Порятувати цю одквітну осінь З-під гострих крижаних коліс зими… 1992 р.

До питання про категорію часу

Батьки були не схильні до обструкцій. Робили, аж ввіходили у раж. А їм якісь інструктори з інструкцій Читали інструктивний інструктаж На всі інтелігентненькі легеньки, З лобів затерпло витирали піт: «Коханенькі! Любенькі-дорогенькі! Терпіли ж вже. Ще трохи потерпіть! Брак помазків і кремів до гоління Хай вас не зачіпає за живе. Не ви — то хоч наступне покоління В майбутньому напевно заживе!..» І батько шкріб неголену щетину, Міркуючи, що, певно, так і є, І наставляв-накручував дитину, Що вже ж вона й за нього пожиє. Не раз вже й ми сміялися на кутні, І жухла, й знову сходила трава. А все не починається майбутнє. А все той час теперішній трива. Щось десь не вийшло — ніде правди діти. Хтось винен. (Ну звичайно — не народ!) Зате уже напевно наші діти Майбутнього ухоплять повен рот. Нам офіційно ще не обіцяли, Але місцями ширяться чутки. Бо навіть пелюшок не обісцяли Ті, нами не зачаті діточки… 1992 р.

Eine Kleine Nachtmusik

Від Дону до Сяну Лежиш, осіянна. Від Тигра з Євфратом лежиш аж до Осло й Баранович. Вже сонце низенько, Вже вечір близенько, І я тобі, ненько, кажу по-синівськи «Добраніч…» Та перше, ніж ти свої очі, мов брами, до завтра причиниш, Давай спом’янемо усіх, Що не сплять ції ночі, з причини або без причини: Твої космонавти На станції «Тризуб» так само летять по орбіті; Твої костоправи Так само стуляють щелепи, коліна і лікті побиті; Твої педерасти Так само приймають (або не приймають) закони, Або закидають за комин, або закладають за комір; Твої мільйонери Так само рахують так само набуті мільйони; Твої офіцери Вчать мову й муштрують іще не готові Десну перейти батальйони; Твої Роксоляни Попід «Брістолями» Йдуть заміж по п’ять разів за ніч. Гірка і пречиста, свята й ненависна, Добраніч, вітчизно, добраніч, вітчизно, добраніч… Все інше заснуло. В лісах твоїх сплять, обійнявшись, звірята. Поклався осел з бараном, а тигр, наче з братом, з євфратом. На водах морів

твоїх сплять кораблі: криголами, сейнери, траулери, китобої, канонерки, джонки, чайки, катамарани, есмінці, авіаносці, крейсери, катери, тримарани, байдарки, каное, галери, моторки, галеони, яхти, барки, баржі, рудовози, танкери, міноносці, кліпери, — а окремо від них — каравели й гондоли. Сплять люди в будинках, і навіть поети — оті джони донни твої, донжуани, гандони, — Й вони навіть сплять у якихось альковах, і наче в оковах — В обіймах своїх маргарит, припадочних і припадкових. Поетів ти завтра у шати вбереш і у рами обрамиш, Лиш встанеш раненько і з шатів тих соплі і кров відпереш. Тож добраніч, вітчизно, добраніч… Вже й я відпливаю, але відчуваю, як десь, у містах їхніх рідних До сну вже схиляє і двох побратимів моїх богорівних. І ми вже лягаєм, набік відкладаєм болючі свої 3 (три) пера, І вже засинаєм, і вже не встигаєм востаннє тобі побажати добра… Ніч. 1992 р.

Уроки класики

(Цикл)

Урок І

По краплі видавлювати з себе раба. По краплі. Видавлювати. З себе. Повільно з себе його видушувати — Та все на папір, На папір… Вичавлювати, витискати, Як пасту з тюбика, Аж поки не усвідомиш, Що вичавив — все, До кінця! Отож, сміливіше! Починаємо видавлювати З себе Раба Божого Ім’ярек…

Урок ІІ

Людина родиться для щастя, Як птах для польоту. Як птах… Як індик, Як півень, Як деркач на болоті? Як страус, Як ківі, Як ему, Чи як марабу? А може, як той, що ховає Товсте своє тіло у скелі? Всі ж бо вони народились літати, Тож плазувати вони принципово не можуть. А може, без порівнянь? Може, людина просто Родиться для щастя?

Урок ІІІ

В людині все має бути прекрасним: Думки й почуття, Пальто і сорочка, Шкарпетки, підтяжки, Зачіска, брови, вії, Губи і зуби, Ротова порожнина, слизова оболонка, Волосся на голові, В паху і під пахвами, Нігті, шкіра, мозолі на п’ятах, Кров, лімфа, Шлунковий сік, Ґеніталії і фекалії. Усмішка її єдина, Очі її одні. 1992 р.

Короткий вірш про кінець світу

А завтра знову буде просто день. Звичайний день, під назвою «останній» У цьому світі, теж останнім, де й Ми, разом — одностайні, як у стайні. Де все востаннє, та ніхто про те Не інформує — то ніхто й не знає, Тож не кує, не меле, не мете І з перехожих мірок не знімає На те, також останнє, убрання. Тож, видно, наго підемо в колонах Тим шляхом, що у небо — навмання, Лиш з пальмовими гілками в долонях… 1992 р.

Старий поет — молодій поетці

Ти була такою серйозною, На вмовляння мої одразу не піддалася (Та й не одразу піддалася украй неохоче). Але я так натхненно й затято просив: «Ну будь ласка, ну покажи! Хоча б на хвилинку або на кілька секунд. Ти тільки дай мені глянути. Дай мені кинути оком. Слово честі, я не сміятимусь, І нікому-нікому не розповім…» Зрештою ти наважилася — Ціною великих зусиль і внутрішньої боротьби — Усе це виразно відбилось на твоєму гарненькому личку. Ти зробила глибокий вдих, А потім так само глибокий видих І показала мені. Каюся, я не втримався (Бо була вона в тебе такою, такою, такою…) Тож несвідомо я простягнув свою руку Праву, чи, може, й ліву, І, намагаючись не налякати тебе, Ніжно ледь-ледь доторкнувся самими пучками, Кінчиками двох пальців Спробував розгорнути І побачити те, що всередині. Ти стрепенулася, вся спалахнула, Обпекла мене лютим поглядом, Відсмикнула і заховала Свою першу збірочку віршів. Літо 2005 р.