Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

Тінь великого класика

Вул. Уїльяма-Шекспіра

Напис на табличці

На вулицю Уїльяма Шекспіра Я дівчину недавно проводжав. Був дощ — не дощ, а просто мжичка сіра І вулиця Уїльяма Шекспіра, Яка існує в будь-якій з держав. Я дівчину «під локоток» держав, І ми ішли з кінотеатру «Космос», Який римується з диктатором Сомосою, Якого нахиляли з Нікараґуа… Я захопився… Але ніч така була!.. І був індійський фільм «Любов і помста» — Сам по собі прекрасний привід для знайомства. Отож ми йшли по вулиці Шекспіра, По вулиці Уїльяма Шекспіра… Ні, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра. Захоплено щось теревенив я, Всміхалася супутниця моя, — Її

душа так пристрасно кипіла, Бо не могла забути — й не забула Сліпучу посмішку Ріші Капура. (А всі наші вірші, товариші, — Ніщо супроти усмішки Ріші…) …Отож, ми йшли по вулиці Шекспіра. По вулиці Уїльяма Шекспіра… Так, через рисочку: Уїльяма-Шекспіра. На вулиці нікого не було. Точніше, не було нікого видно. Ви скажете, що — ніч, і це не дивно, А я скажу: отож-бо і воно… Я відчував чийсь гострий-гострий погляд. (А власник погляду десь мусив бути поряд.) І погляд цей… супутниці моїй… Впивався… в спинку… (Ні, не нижче — в спинку.) Мені ж вертатись на автобусну зупинку… 1986 р.

Колізей

І стислося серце. І вперше здригнулась рука. І він, замість вбити, всього лиш смертельно поранив. «Добий, щоб не мучився, — брат-гладіатор порадив. — Добий, щоб не мучивсь. Така його доля гірка». Добий, щоб не мучивсь. Себе у собі поріши. Заріж ту струну, ту, якої мовчати не змусиш. І вогник любові на самому денці душі Добий, щоб не мучивсь, добий, щоб не мучивсь. А потім на вищий іще піднімися щабель. Знайди в собі мужність Згасити в собі свою мужність. Самого себе в добиванні самого себе Добий, щоб не мучивсь, добий, щоб не мучивсь.

Вітрильник

Фантазійне

Я в безвітря утік, як в безвір’я Утікають від тисячі вір. Я нараз уявив, ніби звір я, Одинокий, зацькований звір. Утікав, як в безхліб’я від хліба, Як у безвість — від миру й війни, І безсоння оранжева риба Запливала в розхлюпані сни. Говорила: «Пливім за пороги, Де ще зроду життя не було. Там зневажим закони природи І увічнимо наше тепло! Все зруйнуєм. Нічого не жалко!» Та коли я ступив до води, То мені синьогуба русалка Тихо в спину сказала: — Зажди…

Лоліта

А в слово «тіло» влито слово «літо». Це світле тіло — ледь нестиглий плід. Все солодко у дні неповноліття, А після Спаса — кожному до ніг. Бери за так, коли не за спасибі. А горлом запитання, наче спазм: Якщо нікого не спасе Спаситель, Кого спасе цей яблуневий Спас? 1985 р.

Роберт Фолкон Скотт [10]

10

Скотт Р. Ф. — британський полярний дослідник, який другим, услід за експедицією Р. Амундсена, досягнув Південного полюса в січні 1912 р. Загинув на зворотному шляху.

Кохана! Ім’я твоє диркотливе вирипує сніг під ногами. Його деренчливе вітрило намету тріпоче в ургу ураганну. З розпоротої на прапори, порепаної Європи я мріяв давно утекти до Тебе, незаймана, біла, цнотлива моя Антарктидо! Марилось неоднораз, як я на грудях у тебе Губами Південного полюса пипочку пряну спиваю, А птиця Пінгвін у блакитному небі Божественну пісню співає!.. Та з двох лиш один випадає щасливий білет лотерейний. Чи ж заволодію я тим, що мені — і мені лиш! — по праву належить? Я знаю: до тебе, мені навперейми бреде той заброда-норвежець. Я вже навіть передчуваю — спинюсь на бігу. Всередині щось увірветься, Коли розрізню попереду, в снігу Розхрестаний прапор норвежця. Схилюся, на палицю лижну зіпершись. Це літній січневий вітрисько хитає мене: Не перший, а другий, не перший, а другий, не перший!.. Не перший, а другий! Не

перший — а це головне!.. Вершина вже взята! Твоя наречена — вагітна! На другому місяці ходить, кохана, жадана, єдина, зваблива, зрадлива, негідна. А ми зі сватами назад повертаєм голоблі І плентаємо крижаними світами — холодні, голодні. Прощай, незабутнє, святе, сокровенне. Крізь одяг промерзлий, промоклий Вганяємо голки у вени — нехай порятує нас морфій!.. Отут упаду, задубію, але не програю двобою. Той, перший — минущий — він піде, А я залишуся з тобою, моя Антарктидо… 1989 р.

«У нас ще так багато нас — без нас…»

У нас ще так багато нас — без нас: Мене — без тебе, а тебе — без мене. Таке минуле за плечима темне, Таких облич рясний іконостас, Чужих облич я бачу у очах Твоїх, коли схиляюся над ними. Прости мені! Простиме й непростиме. І я прощу, хоч зроду не прощав. І я прощу, хоч зроду не прощу. І ти — не треба, не прощай, будь ласка. В нас навіть кров з минулим запеклася І заплелася цівками дощу. Болять мені ті двадцять тисяч днів, Що ми з тобою прожили окремо. Хоч я без тебе, але й ти — без мене. Нема по них ні спогадів, ні снів. У нас ще так багато нас — без назв. Без імені і майже ще без долі Я йду до тебе… і крізь тебе… далі… В минулий простір, у зворотний час. У нас ще так багато нас без нас… 1988 р.

«Це ані добре, ні погано…»

О. Р.

І

Це ані добре, ні погано. Це просто сталося — і квит. Чужа жоно, чужа кохана, Пощо ти увійшла в мій світ? Печаль то вхопить, то відпустить. Очима глип — в сузір’я Риб. Ми переходимо цю зустріч, Як переходжуємо грип. Печаль ця викрутить і вижме, Лишивши щось на самім дні. Це все закінчиться за тиждень, Ну, максимум, за вісім днів. Розмажем вітер по обличчю Й цю осінь струсимо з одеж. Бо я ніколи не покличу. …Та ти ніколи й не прийдеш. Осінь 1992 р.

ІІ

Комедіантко, акторко, фіглярко! Маріонетко, напудрена лялько!.. В горлі образа каменем стала — Як ти мене допекла і дістала… Добропорядна матір сімейства, Ти й усміхаючись, не усміхнешся. Мовиш манірно, чадиш непомірно. Як я терплю тебе — це неймовірно. Хвойдо русява у світлому плащику, Светрик під горло застебнеш на защіпку. Вірш цей мережу. Душу морожу. Я вже без тебе жити не зможу. Жовтень 1992 р.

Сонетоїд

А. В. Жиґуліну

В цьому селі ніхто не живе. Сіють вітри в дворах лободу. В небо примружився журавель, Хворий на курячу сліпоту. Щерять ротки порожні хатки, А з-між гілля старої верби «Хто ти такий? Хто ти такий?» — Дикі випитують голуби. Кущ звіробою увесь золотий. «Хто ти такий? Хто ти такий?» Хто я такий? Якби ж то я знав. Вийду на пагорб і з-під руки Гляну назад. «Хто ти такий? Хто ти такий?» — чується знов.

1990

Історія — це шлях у невідомість. Нівроку, довгий. Вже ж не безконечний. У Людства причащається свідомість. У Людства прочищається кишечник. А зверху — Той. Взирає, визирає Крізь дрантяхмарну пневмонійну плевру, Як Людство висипає, висипає Не перед себе — позад себе перли. Так, наче все розіграно навмисно. В скоцюрбленій долоні не вмістилось Історії розірване намисто — На шворці не лишилось намистинок. І вкотре себе ловимо на мислі: Зайшли на коду наші всі прелюди. Історія — розірване намисто, Якого — не мечіте преди свині. 1.02.1990 р.