Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

До французького шансоньє

Це є поезія найвища, Це є найвища простота, Коли передаються вірші, Мов поцілунки — з уст в уста. Твої пісні легкі і світлі — Їх так сприймають слухачі. Та пам’ятай: у цьому світі Є свистуни і стукачі. А ти — гітара, гілка з дерева, І ти сьогодні на кону. Скажи, кому твоя заревана Душа потрібна, ну, кому? Вдягайся модно, лайся модно, Та час від часу пригадай, Як слухав дзвона Квазімодо В глухонімому Нотр-Дам. Він припадав до дзвона тілом І разом з ним літав, літав… О, скільки тих, які хотіли Тілами битися в тіла, А язиками лізли в душі. Я й сам колись таким грішив. Пісні, мов кошенят задушених, В зубах по вулицях носив. Душа повільно прозоріла Все по ночах. А по очах Болюче вдарило прозріння: Про що кричав? Кому кричав? Є

вуха, що немов корою Укриті суєтністю змін. Хай серцем слухають і кров’ю, Як Квазімодо слухав дзвін! 1984 р.

Мій хрест

Ритмічне наслідування В. С.

Сьогодні вечір, а вона — з ними. Сьогодні вітер — а я сам знову. Оце мій хрест. Зніміть його з мене. Оце — мій хрест. Зніміть мене з нього. Оце мій хрест. Я ніс його довго. Зустрів її і кинув під ноги. «Оце, — кажу, — такі мої дрова. Ти розпали мені вогню з нього». Вона сказала: — В мене є фрески. У мене храми є, на них — шпилі. Якби маленький золотий хрестик. Якби на шию, а не на спину. Тепер прийшли і кажуть: «Прощайся». Центуріони стали, як влиті. Візьміть маленьке золоте щастя. Лишіть велике кам’яне лихо!.. Хрестоносіння, кажуть, це — догма, І час новий мене змете, змеле. Оце мій хрест. Я ніс його довго. Змініть мене. Зніміть його з мене. 1982 р.

Прощальний романс

А я тебе кидаю В світі такому холодному. Всі клятви й обіцянки Раптом упали в ціні. І тільки два слова, Два слова сумління колотимуть: Пробачиш мені? Моя мила, пробачиш мені? Пробач мені, мила, Яви свою милість, пробач мені. Звільни мою душу Від того, що так їй пече. Тому ми й прощання Назвали останнім побаченням, Щоб мати надію — А раптом побачимось ще. Але ти мовчиш. Головою печально похитуєш І стук твоїх кроків Відлунює в скроні мої: «Навіщо ти кидаєш милу, Наві-щоти-ки-даєш? Це ж, може, остання любов, Тожнекидайїї!..» Останні вагання Змиває і злизує злива. Останніх благань Благенькі блакитні вогні. А я тебе кидаю, Я тебе кидаю, мила, Мов круг рятувальний, Якого хтось кинув мені. 1983 р.

Пісня австралійського абориґена

Сонце зійшло над країною Новий Південний Уельс, Виразкою мандариновою вирячилося з небес. Кругом цегляна пустеля, вітер з присмаком сажі. Як звалася ця країна раніше — хто мені скаже? Як звалася ця країна мовою мого народу, Якої не чув ніколи, якої не знаю зроду… Оці річки пересохлі, які називаються кріки, На картах пунктиром позначені, морзянки нашого крику, Крику, застряглого в горлі, завислого на багнеті, Крику, який бумерангом вертається з порожнечі Й, кинутий в порожнечу, зі свистом зникає знову… Скажіть мені слово, чуєте, я хочу почути Слово!.. Без нього я всоте загину, без нього втрьохсоте помру, Без нього я знаю єдине, одним-одне «кенгуру», Що значить: «не розумію» — так мій здивований предок Чужинницьку веремію означив наївно і твердо. Але його не зрозуміли і для знущання неначе Назвали так ту тварину, ту, яка звалась інакше. Вона пустелями скаче, сахаючись ваших міст, Знаком питальним загнутий її мускулястий хвіст, Її відстрілюють фермери — таку придумали гру. Дивлюсь я — і так тепер мені кенгуру, кенгуру, кенгуру… Нехай усе постріляють, витопчуть, знищать, спалять. Вимерлим сумчатим вовком виє в мені моя пам’ять, Моя генетична пам’ять — як хочеш трощи і стирай її, Та сонце над головою, і тінь має форму Австралії. Маленька моя вітчизна, вона довіку зі мною. І навіть якщо я впаду, вона тільки збільшиться втроє… 1985 р.

«Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був…»

Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був Возлюби розлюби а затим возлюби його заново Цей народ що оплакав не раз і Джен Ейр і рабиню Ізауру А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув Що кумирів нових не надбав а старих розгубив Що втомився від рішень і їхньої колегіальності Навіть гідність свою розбудив возлюбив розгубив Запевняючи брата і свата і ката у власній лояльності Цей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на город Що вистоює черги на митниці альбо на мітинги І крім грошей не хоче ніяких уже нагород І слухняно таврує чуже і виконує все що намітили Не запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому? Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися Усміхнися і йди і усмішку з губи не згуби Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби Бо від нього нічого подібного не дочекаєшся 1989

р.

Тамбурна балада

Молоток залетів у вагонне вікно На сто шостому кілометрі, І обличчя мені обпекло Гарячковим подихом смерті. Він лежав на підлозі, уже не страшний, Вже позбавлений вбивчої сили, І все далі і далі у пітьмі нічній Віддалявсь той невдаха-мисливець. Він долоні, напевно, хова в рукавах, А в долонях хова сигарету. Ну чому він так зреагував На вікно з моїм силуетом? Хай не всі ми — при молотках, Але так воно, може, й лучче: Моє слово — в моїх руках. В кого кидаю? В кого влучу?.. 1985 р.

«Переночуй мене, вишневий саде…»

Переночуй мене, вишневий мій саде.

Т. Шаповаленко

Переночуй мене, вишневий саде, Бо це моя остання в світі ніч. Бо завтра хрест мені на плечі сяде, Як символ роздоріж і протиріч. Переночуй мене, вишневий саде, Вишневий саде, звешся Гетсимань. Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде, Як символ ще чого? ридань? страждань? А півня крик розбуджено-співучий Розноситиме вітер по горбах. Ось вже мене цілує в губи учень, І чути присмак вишень на губах…

Сон

На кухоньці маленькій, 3x2, Мій приятель, людина незаможна, Вигукує образливі слова Про всіх, про кого можна і не можна. І набакир збивається краватка, ткана і давно уже не модна… Неправда, в нього модний комірець, І сам він — популярний літератор. І навіть сам він править за взірець. Його звуть Татом, а не Супостатом. Неправда — це ще зовсім не брехня. Неправда — це предмет купівлі й торгу. Краватку він змінив ще того ж дня, Широку й куцу — на вузьку і довгу. Купив білетик «Спринту» навмання І виграв «Жигулі», а може, й «Волгу»… А може, й вогку гілочку верби Він виграв на весняному базарі. А може, він рідню свою любив… — Пробачте, та про це ви вже казали. — Пробачте, я про щось уже казав? — Казав! казав! — здовкола загукали. — Ще й молока з губів не облизав! — Це в мене вуса так пообмерзали… — Та то у нього піна на губах! — Та він скажений! Кличте витинара! Я втік. А роздратована юрба Позаду розчаровано стогнала…

Сумнів

Гуляє по землі людина-функція. Гуляє, але часу не марнує. На підвіконні червоніє фуксія, Ну, тобто квітка теж функціонує. Функціонує сонце в небі синьому, Функціонують трави і дерева. Зупинишся у бігу непосильному І думаєш: «А може, так і треба?.. Гребти до себе правдами й неправдами, Як Олександр Іванович Корейко, І хай в душі якісь високі прагнення Цвірінькають, як в клітці канарейки, З кілочка на кілочок перестрибують, Все імітують сум, якісь боління… А зрештою й вони крихти отримують. Крихти, що звуться докори сумління». 1986 р.

Травнева балада

Травень, а так, понімаєте, холодно. Так, понімаєте, все навпаки. А за вікном починається поле, І видно за полем село Бармаки. В час, коли бідній душі одиноко, А поруч дорога гурчить об’їзна, Я плащ одягаю і йду на дорогу — А може, полегшає, хто його зна… Дорога так само, як я, неприкаяна, Дорога мене обтікає, мов каменя, Байдужа, хоч губи собі прокуси. Дорога мене приведе до лікарні — В дощі рожевіють її корпуси. В мене тут зараз ніхто не вмирає, Так що й сумління знеболено спить. В мене тут є санітарочка Рая. В Раї для мене знайдеться спирт [9] . Підем гуляти? Рая не проти. Станем в садочку під деревце. Віршів читати Рая не просить, І дуже я вдячний Раї за це. Рая сама говоритиме більше. Каже: «Наравицця дуже мені Амириканський писатель Селінжер. Знаєш, — питає, — такого, чи ні?» Я відповім. (Не те, що подумав.) Пахне мовчання, як шоколад. Голдена Колфілда постать сутула Ген у вікні однієї з палат. Я відчуваю — підходжу до краю, Вже й бісенята стрибають в очах. Я обніму санітарочку Раю Прямо в холодних і мокрих кущах. Далі вже слів не знаходиться в мові, Тільки — що ми молоді і живі. Буде як острів в зеленому морі Плащ мій, простелений на траві. Скоро вмирати я ще не збираюсь. Я ще існую, Бо я ще люблю Милу мою санітарочку Раю І мокру — під нею — вітчизну мою. Але коли таки прийде по мене Баба безноса з косою в руках, Хай би росли такі темно-зелені, Мокрі й холодні кущі в головах… 1984 р.

9

Спирт нашатирний NH₄OH.