Сатирикон-XXI (збірка)

Ірванець Олександр

1992

Раптово усі поставали борцями. Усі з піджаків майорять прапорцями. А я — не борець, не трибун, не оратор. Дурна в мене вдача, паскудний карахтер. Не маю позиції, навіть — і пози, Отож балансую між віршів і прози. Але не пишу я в ній про патріотів, Про славне лицарство — про них і пог'oтів. Чи то — погот'iв? Ні, здається — пог'oтів. Також не пишу я про гунів, про готів, Ані про манкуртів, ні про яничарів, Ані про Батурин, ані про Почаїв, Ні про Калнишевського, ні про Мазепу. Варю собі каву. Читаю газету. Ходжу до клозету. Ходжу до театру. Палю сигарети. Здебільшого — «Ватру». Оскільки ні «Кемелу», ні «Галуазу» Ніхто не пришле із Бродвею

й Монмартру. Весна 1992 р.

1994

Як останній мудила, гризеш посторонки й вудила. Чим, епохо, крім СНІДу, іще ти нас нагородила? Лисочолі титани потроху дійшли до оргазму, Переплавивши власну сперму в плазму чужого маразму. Де кантуєшся ти, з ким кентуєшся, музо мізерна, Доки в твого законного мужа мармиза мажорно-музейна, І кому ти даруєш своє мізері-милосердя, Спересердя зламавши у ньому останнє осердя? Наче мати-селянка, що синові не догодила, Хоч у джинс нарядила й на танці на бальні водила. Але щось проступає, чого на словах не означить. Мати пише й співає. А діти читають і плачуть. 11.02.1994 р.

1996

(Поїзд Київ — Луцьк)

Ніби зламана сьома печать. Він ху ячить. Газети ячать. Вся міліція ловить маньяка. Два дебелі понурі менти Перевірили документи — Щось у хлопців фортуна ніяка. Притулюся плечем до вікна. Подрімаю. Та що за мана? — Озирнуся на тінь, мов на запах. Може, це приверзлося мені, Чи — майнула між сосон в вікні Чорна постать з рушницею в лапах?.. Він бреде крізь порожні ліси. Він міркує над сенсом краси. Він вступає в страшні протиріччя. І шкребеться в поліські хати, Перестрашені до німоти, Вже нове, двадцять перше сторіччя! У село не ввійти, не вповзти — На дорогах чергують пости, Окупують лікарні і школи. Залучають ОМОНи й війська. Брама пекла страшенно близька, Так сьогодні близька, як ніколи!.. Цього року зима затяжна. І вона — ще якого рожна? — Далі стелиться, біло та м’яко. Виїдає очі білизна. Третє березня. Майже весна. На Поліссі шукають маньяка. Березень 1996 р.

Юркові, самому собі й Вікторові. Саме в такій послідовності

Сорокаріччя дихає в обличчя. — Кому, — кричить, — на той бік, у заріччя? — Веселий перевізник Харитон. А ми завмерли на краю сторіччя. Невже до нас звучить ця форма клична, Цей кепський жарт, цей фамільярний тон? Та нам же ще до Відня й до Берліна!.. Але вода вдаряє під коліна І громіздкою робиться хода. І не спасуть вже й наше покоління Всі мантри, заклинання і моління, Всі бу-ба-бу і шабадабада. Це лиш антракт! Ще буде друга дія! Це ж наша «La Divina Commedia». Комедія! Хіба ж не дивина? Останній чар повергнутого змія — Що більше важить не сама подія, А почуття, що збуджує вона! Nel mezzo del cammin di nostra vita… Душа яріє, смутком оповита. Ярій, душе, ярій, та не ридай! Твій розпач — марний! Перспектива — світла! Коли ж розпука у тобі розквітла — Продай себе або в оренду здай!.. Середній вік. Часи середньовіччя. Ми досягли їх, трохи навіть швидше, Ніж планували в золоті роки. Підсунулись впритул — куди вже ближче. Та в дзеркалі не втопиться обличчя І не почнеться відлік навпаки. 1999 р.

З циклу «Midlife Crisis»

це бурячанка — не буряки це вже хорал а не джаз чуєте шурхіт тихий такий — це осипається час листям з дерев тиньком зі стін шерстю зі псів і котів ось і здійснив ти все що хотів тільки — не так як хотів ніби ж і сам не зовсім мудак й друзі — не мудаки все що збулось — збулося не так з точністю до навпаки вранці завжди нагадають жінки що їм вночі нашептав хід твій гінкий хліб твій гіркий кінь твій копита стоптав всоте узяти в долі аванс втисячне втратити шанс наче в клепсидрі у кожному з нас пере сипається час Жовтень 1999 р.

Турбація мас

Гімн-ода Бу-Ба-Бу

Вклякніть, белетристи, Від Благої Вісти! Ми — не просто Хтось Там, Ми

є Бубабісти. Вас навколо Себе Будем гуртувати. Прирекло Нам Небо Груш не оббивати — МАСИ ТУРБУВАТИ (3 р.) В Вісімдесят П’ятім Році Сонце встало І для вас, вар’ятів, Бу-Ба-Бу настало! Врем’я францювате, Плем’я дурнувате. Час не танцювати І не мордувати — МАСИ ТУРБУВАТИ (3 р.) Від Часів Лукреція І Часів Горація, Від Часів Гельвеція І Кооперація До Часів, коли гряде Нова Дегенерація, Актуальною буд'e Наша МАС ТУРБАЦІЯ! (3 р.) 1993 р.

Ода гривні

Ми тебе чекали довго-довго. Наш купон нарощував нулі, А над нами з-поза Дону й Волги Кепкували кляті москалі. Та вагома, як німецька марка, Вийшла ти із сейфів НБУ, Наче Попелюшка з закамарка, В збуджену і радісну юрбу. І тепер не тільки рибу-птицю, А зробивши відповідний рух, Грошову державну одиницю Можна взяти трепетно до рук. Ще ж вона і в обіг не ходила! З неї, попід вуса вбгавши рот, Це ж очима князя Володимира Дивиться Пинзеник у народ! В школі державництва всі ми — учні. Гривня ж — це оцінка в нас така. Втілилися в ній реформи Кучми І державна мудрість Кравчука. Тож не ліри чи якісь динари, А вона в свій номінал вміща Полум’яність Чорновола й Хмари, Зваженість Олійника й Плюща. Чи ж перцівка гірша «Абсолюту»? (Дегустатор хто — то й відрізняй!) Батьківщину, матір і валюту Більше не міняєм — так і знай! Наша предковічна, наша древня, Наша світанково-молода По планеті вже крокує гривня, І повік тверда її хода!!! Вересень 1996 р.

Любіть!

Любіть Оклахому! Вночі і в обід, Як неньку і дедді достоту! Любіть Індіану! Й так само любіть Північну й Південну Дакоту. Любіть Алабаму в загравах пожеж, Любіть її в радощі й біди! Айову любіть! Каліфорнію теж! І пальми крислаті Флориди! Дівчино! Хай око твоє голубе, Та не за фізичнії вади — Коханий любити не стане тебе, Якщо ти не любиш Невади! Юначе! Ти мусиш любити стократ Сильніше, ніж любиш кохану, Колумбію-округ і Джорджію-штат, Монтану і Луїзіану! Любити не зможеш ти штатів других, Коли ти не любиш по-братськи Полів Арізони й таких дорогих Просторів Аляски й Небраски. Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв, Плекай у душі незникому. Вірджинію-штат, як Вірджинію Вулф Люби! І люби — Оклахому! Весна 1992 р.

Вірш до рідної мови

Як ти звучиш калиново-дубово, Рідна моя, моя матірна мово! Слово м’яке, оксамитове, байкове. Слово є дідове. Слово є батькове. І Білодідове. І Сивоконеве. І Чорноволове вже узаконене. В соннім спокої вогонь твій ледь бився. Але страху я тоді натерпівся! З тої халепи не вийшли б ми зроду, Кляпи, здавалось, в ротах у народу. Та щоб підняти тебе із гробовищ, Встали до герцю Жулинський, Грабович! Щоб воскресити тебе з домовини, В діло пішли каменюки й дубини. Вороне чорний! Даремно ти крячеш! Ріднеє слово жиє і є — бачиш? Рідна моя, українськая мова Житиме вічно — кльова, фірмова! Серпень 1992 р.

Відкритий лист

до прем’єр-міністра Канади Браяна Малруні та генерал-губернатора Романа Гнатишина від трудящих колгоспу «Шлях Ілліча» (закреслено) «Шлях Ільковича»

Ми тут не можем ні пити, ні їсти, Ані читати газети й книжки, Доки квебецькі сепаратисти Тіло твоє деруть на шматки, Многостраждальна ненько-Канадо! Нас вже дивує твоя німота. Що вони хочуть? Чого їм ще надо? Що їм іще там у вас не хвата? Ми вже не дивимось і Маріанну Через отой ваш бедлам-тарарам. Ми вже писали про це й Міттерану. (Хто він, до речі, той Міттеран?) Ми й до Бутроса, й до Галі напишем, Ми і до Лондона вдарим чолом. Ви там не панькайтесь, пане Гнатишин, З тим оборзілим французьким хамлом! Ви нам лиш свисніть — ми все тут залишим, Зразу й приїдемо. Цілим селом. 1992 р.