Ой, у нашому селіБ’ють у крицю ковалі.А всі дівчата закохалисьВ молодого Брюса Лі.Тільки я, дівчина чесна,Я люблю лише Сильвестра.Тільки я, дівчина горда,Люблю Харрісона Форда.
Друга дівчина:
В клубі ввечері не танці.В клуб діди ідуть і бабці.Заграничний екстрасенсГарантує екстра-секс.Я кохала екстрасенса,Наче квіточка цвіла.Від усього свого серцяЕкстрасенсові далаПо морді…
Третя дівчина:
Промайнуло НЛО —Летюча тарілка,Вичисляючи село,Де ще є горілка.Мій коханий — гоміноїдЗоряний-астральний,Дав мені ковтнути контр —ацептив оральний.
Остання дівчина:
Котилася
торба з горба,А в тій торбі раки.А в тій групі «Бу-Ба-Бу»Одні небораки.
Білоруська пісня
В чебуречній греки їли чебуреки…
Жили у бабусіТроє білорусів.Один сірий, другий білий,Третій — в капелюсі.Для того й тому, щобВтримать рівновагу,З’їхалися в пущуПідписать бомагу.Раді і веселіЗгідно тій бомазіІ в Парижі,і в Брюкселі,Й навіть в Копенгазі.
Російська пісня,
яка перманентно повторюється
Умом Расію нє панять…Росія врятувала світ!Так вже не раз бувало.Від тираній, фашизму, відНавал, яких наваломМогло би буть, колиБ їм відсіч не дали.Отак і в ті серпневі дні,Які уже в легенді,Росія знов сказала «Ні!»На всі свої легені.А що було? А те було, —Як старших розпитати —Зібралося всесвітнє злоРосію розтоптати.Усе це розпочали дваЧи три якихсь народці.Ну, точно — почала ЛитваТа інші інородці.Їм на підтримку з півдня йшлаДоведена до сказуІ очманіння чималаДивізія з Кавказу.А в глибині своїх лісівПідступні, як данайці,Сідлали оленів і псівЯкути і нанайці.З усіх сторін ішли вони,Московський брук топтали,Хатят лі рускіє вайни,Ні в кого не питали,А мов загарбники ішлиЗ республік і провінцій.(З них найпідступніші булиЖиди і українці!)І стрімко рухалась тудаУся ця шайка-братія,Де засідала молодаРосійська демократія.Та той, которий у КремліСидів біля штурвала,Дихнув, спитав «Доколє?» — іРозбіглася навала.Так в котрий разРосія світВід бідПорятувала.1991–1992 рр.
Депутатська пісня
Нікому конкретно не присвячується
В опозицію дівчинаВиряджала бійця,Круг ковбаски надівши наДва варені яйця.Босих ніг не шкодуючи,Провела за село.Стрічку «Я голодуючий»Одягла на чолоЙому, а перед тимБульбу, зварену в виварці,Розтовкла на м’якеІ від імені виборцівНаказала таке:— Будь частіше тверезим.Вимовляй всі слова.Захищай інтересиІ відстоюй права.І цитуй неупинноТи з чільних сторінокІ журнал «Украина»,І журнал «Огонёк».Пнись не в руководящі —Не велике цабе!Й ближчим будь до трудящих,Умоляю тебе!Тож не спи у готелі,А ночуй під мостом.Хай здригнеться в постеліАкадемік Патон.Своє серце і мозокВсе віддай боротьбі.Академік АмосовВшиє нове тобі.Виступай не занадто,І можливо, якразГамерицький сенаторВ гості викличе нас.Тож оформ неодмінноПередплату в Нью-ЙоркНа журнал «Украина»И ра-адной «Огонёк»!..1992 р.
Український паліндром
І що сало? Ласощі…2001 р.
Вірш з ідеальною римою на аграрну тематику
Стодола, рів…Сто доларів…2001 р.
Вірш з епіграфом і присвятою
Коли білоруси запитують в українців, чи є в них такий самий добрий прозаїк, як Уладзімер Арлов, ті їм відповідають: «Так, є. Це Олександр Ірванець». А коли білоруси запитують, чи є в українців такий самий добрий поет, як Андрей Хадановіч, то у відповідь чують: «Так, є. Це Олександр Ірванець».
Андрею Хадановічу
О, як би разом багато змоглиТвої бульбаші і мої хохли.Бо вміють боротися від душіМої хохли і твої бульбаші.За свободу немало злетіло голівІ з твоїх бульбашів, і з моїх хохлів.Цей світ би напевно зіпсів і спаршівБез моїх хохлів і твоїх бульбашів.Цей світ би напевно здрібнів і змалівБез твоїх бульбашів і моїх хохлів.Та й надалі пакують у голови хламІ твоїм бульбашам, і моїм хохлам.Дехто мріє й надалі про спільний хлівІ з твоїх бульбашів, і з моїх хохлів.Але ми забезпечимо долі зламІ твоїм бульбашам, і моїм хохлам.Тому ми не шкодуємо гарних слівПро твоїх бульбашів і моїх хохлів.Ми для цього долі переплели.Це МОЇ бульбаші! Це ТВОЇ хохли!Ми пліч-о-пліч стали на прю зі злом.Обнімімося
ж, як бульбаш з хохлом.Нас єднає спільний душевний щем.Обнімімося ж, як хохол з бульбашем!
Лист до сержанта Пономаренка
Любий сержанте Пономаренку!Лине до вас нехай слово моє.Ви не ганяйте бабцю стареньку —Хай вона моркву свою продає.В світі у цьому порядку немає,Але чомусь він ніяк не впаде.Он пасажир виповзає з трамвая.Він вже приїхав. Додому дійде.Інший, лихої не маючи гадки,Там, де не треба, сходив в туалет.Але ж, сержанте, він платить податки.З них вам купили цей бронежилет!Любий сержанте Пономаренку!Справжніх злочинців навколо немало.Скільки мільйонів накрав Лазаренко.Чом ви, сержанте, його не впіймали?З розумом вашим, з чуттям і з талантомВи провели б операцію ту,Й зараз були б уже старшим сержантом,І не стояли б отут на посту…Осінь 2002 р.
Виклик лікаря скасовано
Як серце у грудях пульсує все важче,То кожне стискання, подібне на спазм,Примушує думати: що ж таки краще —Миттєвий інфаркт чи повільний маразм?Умри від простати (щоб в пісні постати),Чи до дев’яноста дивись у вікно.Це перше і друге. Нас можуть спитати:А третє? Та третього нам не дано.(Неначе в брудній і дешевій столовці,Де в первому плаває вицвілий овочІ грузне вторе у затвердлій перловці,Про третє, поете, ти краще помовч!..)Час чахкав і човгав. Нарешті дочовгав.До брів підступив, але не подобрів.Давно нам ніхто не приносить нічого.Он навіть данайці прийшли без дарів.Вони обступають, свій стрій розгортають.Пронизливі погляди їхні й жорсткіНічого не кажуть, та ніби питають:«Нарешті зізнайтеся — хто ж ви такі?»Ми — люди з минулого тисячоліття.Ми — люди з минулого. Можна і так.Ми впали униз крізь повітря й павіття,Немов знепритомнілий в небі літак.Нам очі й вуста затягає намулом,Ми вже — де наосліп, а де й навмання.Ми — люди з минулого. Люди з минулим.Й це наше єдине тверде надбання.А в світі дедалі стираються межі,Все більше над миром панує війна.Вирують моря і руйнуються вежі,І піняться ріки із крові й лайна.Тож хочеться й справді махнути — «а ну його»,Й до рота, й до носа набравши води,Неначе жирку, нагулявши минулого,У затхле тепло залягти назавжди.Марудний цей світ, небагато в нім путнього.Догани він гідний сильніш, ніж хвали…А знаєте, що, данайці з майбутнього?Чи знаєте ви, що і ви вже були?Ви брали в кільце нас, ви йшли навперейми.Ви нас оточили — і все це дарма.Merci, danke sch"on, thank you, доктор Альцгеймер.У послугах ваших потреби нема.Грудень 2002 р.
Смерть поета
Мініатюра
В кінці він стомився, запив чи заслаб,Й послав усе нах…Крім купи красивих заплаканих бабНа похоронах…
Звернення поета до співвітчизника, як до рівного собі
Міні-мініатюра
І ти, п’яндиго,Кольору індиго…
Сон про Європу
Сам я того не бачив,Але мій друг розповів меніПро виступ російського художника-перформенсистаНа ім’я Олєг Кулік(що свідчить про його безперечне українське походження)Так ось цей Олєг КулікПеревтілюється в собакуВін мабуть розбиває наметаАбо ж майструє справжню собачу будуІ потім залазить у неїПопередньо роздягнувшись доголаСам собі одягає нашийника і ланцюгаПісля чого дочекавшися появи глядачівВін вилазить з намета чи з будиІ навкарачки починає кидатися на людейВін гавкає він гарчить він навіть намагаєтьсяКусати жінок за ногиТобто так легенько покусювати за їхні черевичкиМарки «Прада» або «Ів Сен Лоран»Але того разу колиПерформенс Куліка бачив мій другСеред публіки з’явилась поліціяСтримані й коректні поліціянтиШведські чи фінські — бо саме тамУ котрійсь з цих північних країнВідбувалось це мистецьке дійствоВони мали справжніх собак-вівчарокНа повідках і в намордникахТоді людина-собака Олєг КулікПочав гавкати на собакВін дзеленчав своїм ланцюгомРобив різкі рухи в їхній бікНібито атакуючиА собаки (справжні собаки) нічого не розумілиВони скавучали підібгавши хвостиІ притискались до ніг поліціянтівЗрештою цей перформенс російського митцяЯк і більшість попередніхЗдобувся на прихильні відгуки рецензентівПровідних оглядачів-мистецтвознавцівСеред яких останнім часом явно переважають жінкиу модельному взуттіІ все-таки шкода що собаки (справжні собаки)Були того разу в намордникахАга зовсім забув зазначитиЩо цей перформенс Олєга КулікаНосить назву«Я хочу Європу, але Європа не хоче мене»Вересень 2008 р.