Іще ніч...
Шрифт:
“Не вірю, що Христос міг поводитися подібним чином”, – апелює до букви оповіді читач. Скажу лишень: не вірю і я! Не вірю, що Той, про Якого сказано: “Оце Отрок Мій, що Я підпираю Його, Мій Обранець, що Його полюбила душа Моя. Я злив Свого Духа на Нього, і Він правосуддя народам подасть. Він не буде кричати, і кликати не буде, і на вулицях чути не дасть Свого голосу. Він очеретини надломленої не доломить, і гнота тліючого не погасить, буде суд видавати за правдою” (див. Ісаї, 42 розділ, 1–3 вірші), міг би, вкрившись плямами гніву та з піною на вустах, бігати по єрусалимському храму з нагайкою у руці, шмагаючи наліво й направо худобу і людей. Не вірю, що Той, Хто про Себе сказав: “Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, – і знайдете спокій душам своїм” (див. Матвія, 11 розділ, 29 вірш), міг з сліпою лжеревністю фаната перевертати столи, розсипаючи гроші. Бо є Ревність і ревність. Одна – це “ревнуйте про любов”, а друга: “Бо я свідчу їм, що вони мають ревність про Бога, але не за розумом” (див. 1 Коринфянам, 14 розділ, 1 вірш; Римлянам, 10 розділ, 2 вірш).
Ревність Ісусова – то ревність за розумом! Бо Він є Бог Слово, уособлення і явлення у світ самої Премудрості Божої. А тоді як же зрозуміти історію очищення храму, змальовану Матвієм, Марком, Лукою та Іваном? Як поєднати те, що не поєднується?
Біблія – книга
“Тлумачення написаного, яке уявляється на перший погляд (буква), якщо не буде зрозуміле належним чином (тобто по духу), часто призводить до протилежного життю, явленому Духом”, – застерігає святий Григорій Ніський, брат Василя Великого.
“Відкинь непотрібність історії та зніми деревину букви, й дійди до самої серцевини рослини, тобто ретельно досліди внутрішній плід заповіданого, який і споживи”, – навчає святий Кирило Олександрійський.
У даному випадку ми бачимо, що буква оповіді явно протирічить духові Святого Письма. А отже, щоби зрозуміти його належним чином, конче необхідно крізь букву проникнути у внутрішній зміст, зняти “деревину”, “відкинути непотрібність історії” і стати таким чином “здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духу, – бо буква вбиває, а дух оживляє” (див. 2 Коринфянам, 3 розділ, 6 вірш).
Що то за “бич”, яким Христос виганяє торгівців із храму? Чим бичує Він тих, хто торгує священичим саном (“воли”), смиренням (“вівці”), миром душевним (“голуби”)? Тих, хто міняє (підмінює) духовні цінності на матеріальні? Служить водночас і Богові й мамоні? Цей бич – Слово Боже, “бич язика” (див. Йова, 5 розділ, 21 вірш) сплетене в тугий батіг викривальної проповіді! “Прив’яжіте святковую жертву шнурами аж до наріжників жертівника!” – закликає псалмоспівець Давид (Псалом 117(118), 27 вірш). Духовної жертви, прив’язаної до жертовника Любові духовними ж шнурами волі нашої, освяченої Волею Божою, що виражена у Слові Його, бажає від нас Господь (див. 1 Петра, 2 розділ, 5 вірш). Мірничим шнуром Слова, золотою тростиною Закону вимірює Вседержитель і храми сердець наших (див. Єремії, 31 розділ, 39 вірш; Об’явлення, 21 розділ, 15 вірш)...
Чому ж зодягли богонатхненні євангелісти цю реальну подію проповідницького служіння Сина Божого притінюючим покровом притчі? Чому “Це все в притчах Ісус говорив до людей, і без притчі нічого Він їм не казав” (Мф. 13.34)? Чому Біблія є книгою, “написаною всередині (духовно-символічний та містичний зміст) й назовні (буквально-історичний та морально-етичний зміст)” і “запечатаною сімома печатками” (див. Об. 5.1)? Тому, що Бог є Любов, і печатки ці “знімаються тільки Христом”, тільки Духом Його, Духом Любові. Бо Благодать (у тому числі й благодать розуміння Святого Письма) відходить від тих, хто зачерствів душею. Втрата смирення й любові неодмінно призводить до втрати “ключа Давидового” – ключа розуміння, як втратили його (втратили доступ до Древа життя) ще праотці наші Адам і Єва. Тут покарання, але тут й милосердя Творця, Законодавця та Вседержителя нашого: “Кого люблю, того й караю”; “Наверніться, і будете жити”…
“Я тому говорю до них притчами, що вони, дивлячися, не бачать, і слухаючи не чують, і не розуміють.
І над ними збувається пророцтво Ісаї, яке промовляє: «Почуєте слухом, – і не зрозумієте, дивитися будете оком, – і не побачите…»
Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують вухами вони, і зажмурили очі свої, щоб коли не побачити очима й не почути вухами, і не зрозуміти серцем, і не навернутись, щоб Я їх уздоровив!” (Мф. 13.13–15).
“ПО ЇХНІХ ПЛОДАХ ПІЗНАЄТЕ ЇХ…”
Запитання: Сьогодні газети буквально пістрявіють оголошеннями різноманітних цілителів, знахарів, провісників народної медицини, які пропонують стражденним свої послуги, обіцяючи чудодійне зцілення мало не від усіх хвороб. Розумію, що серед представників т.зв. нетрадиційної медицини є й справжні цілителі, які мають цей дар від Бога, але не знаю, як відрізнити їх від тих, що послуговуються темними силами, або й просто є шарлатанами? Відповідь: Дійсно, з історії Церкви нам відомо, що у перші віки християнства цілительство займало чільне місце в житті християнських общин. При кожному храмі, в кожній громаді вірних обов’язково були люди, у яких серед дарів благодаті Божої домінувала харизма цілительства і які щедро використовували цей дар во благо Церкви. Віруючі тих часів не послуговувалися світськими лікарями. Навпаки – світські, навертаючись до віри й приймаючи Христа своїм Спасителем, приходили у Церкву, аби припасти до цілющого джерела благодаті Господньої. З часом, коли за пророцтвом апостольським “любов багатьох охолола”, через те, що фарисейська розчина проникла і у життя Новозавітної Церкви, зменшилася й ряснота Благодаті (не якісно, але кількісно). І, як результат, сьогодні інституція християнського цілительства окремими особами є фактично втраченою й офіційно перейшла в іншу якість, точніше збереглася лише в одній якості, набувши статусу священнодійств, здійснюваних виключно духовенством, зокрема, в таїнстві соборування (воно іще має назву “маслосвяття” або “єлеоосвячення”). Проте існуюче положення зовсім не означає, що благодать Всесвятого Духа не проливається на окремих віруючих та вірних членів Церкви Христової. Адже здатність до прояву прихованих неординарних, так званих надприродних якостей, потенційно закладена в кожній людині, тільки знаходиться вона в зародковому, точніше у “сплячому” стані, будучи прикритою “звірячими шкурами”, каїновою печаттю, завісою гріха, яка знімається лише Христом (див. Буття, 3 розділ, 21 вірш; також 4 розділ, 15 вірш; Євангеліє від Матвія, 27 розділ, 51 вірш). І не втратила й до сьогодні свою силу обітниця Господня, дана нам через апостолів: “І сказав Він [Христос] до них [до учнів Своїх]:
“І НЕ ВПИВАЙТЕСЯ ВИНОМ...”
Запитання: Що сказано в Біблії стосовно вживання алкоголю?
Відповідь: В нашу оселю прийшло свято... Різдво, Новий рік, Водохрище. Сім’я сідає за стіл. Кутя, святкові наїдки і... чарка. Чи так уже необхідна вона? Чи дійсно без неї не можемо обійтися за святковим столом? Запитаймо себе. І якщо ми дамо відповідь, що без пляшки на столі чогось не вистачає, що без чарки і свято не свято – значить у нас проблеми, значить ми вже в тенетах, і час бити на сполох.
Біблія чітко розмежовує помірне вживання легкого виноградного вина (не горілки чи самогону!) і пияцтво: повну або часткову залежність від алкоголю. Про це свідчать і цитати з Святого Письма:
“Гостину справляють для радощів, і вином веселиться життя” (Екклезіаст); “Трохи вина зуживай ради шлунка твого” (Перше послання апостола Павла до Тимофія). Але: “Не будь поміж тими, що жлуктять вино...” (Приповісти Соломона); “Поступаймо доброчесно, не в гульні та п’янстві” (Послання до римлян); “Уважайте ж на себе, щоб ваші серця не обтяжувалися ненажерством та п’янством... ” (Євангеліє від Луки); “Не єднатися з тим, хто зветься братом, та є перелюбник, чи користолюбець, чи ідолянин, чи злоріка, чи п’яниця, чи хижак, – із такими навіть не їсти!” (До коринфян); “Учинки тіла явні то є: перелюб, нечистість, розпуста, ідолослуження, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки, п’янство, гулянки й подібне до цього. Я про це попереджую вас, як і попереджав був, що хто чинить таке, не вспадкують вони Царства Божого!” (До галатів).
Про пияцтво чомусь тепер говорити не те що не прийнято, а якось “не модно”. І в цій немодності, в цій сором’язливій мовчанці (сказати б – у злочинному потуранні пияцтву) приховується велика небезпека. Озирнімося навколо. Все більше й більше навколо п’яних – у транспорті, на вулицях... Навіть з роботи люди їдуть, немов би з корчми. У чому ж причина? В чому корінь зла? Пошукаймо відповіді на це запитання у Святому Письмі.
“В кого «ой», в кого «ай», в кого сварки, в кого клопіт, в кого рани даремні, в кого очі червоні? У тих, хто запізнюється над вином, у тих, хто приходить попробувати вина змішаного (інший переклад – “міцного”. – Авт.). Не дивись на вино, як воно рум’яніє, як виблискує в келиху й рівненько ллється, – кінець його буде кусати, як гад, і вжалить, немов та гадюка” (Приповісти).