Іще ніч...
Шрифт:
“І зміряв він мура його (Нового Єрусалиму, Церкви оновленої) на сто сорок чотири лікті (12 · 12 = 144. Повнота повноти людської натури) міри людської, яка й міра ангела (!)” (Об. 21.17)…
Отже, іще до сотворіння Землі вже існували і пекло і рай, Небо і піднебесся: так би мовити “високочастотний” і “низькочастотний” невидимий, ангельський світ. І створений він був, повторюся, природнім шляхом – шляхом розвитку, шляхом еволюції творива згідно з Божественним Законом світобудови. Сукупність духів злоби піднебесних, які утворились від падших “ангелів во плоті” – адамів прадавніх планет, тих “люциферів всесвіту”, які ще від початку піддалися голосу своєї плоті (змія) і позбавили себе слави Божої (позбавили себе богоєднання), – отримала назву “диявол і сатана”, ворог і супротивник. “Диявол” – “обманець”, –
Земля під час свого народження уже була під впливом світу невидимого (ангельського). Втім, людина сотворена вільною, а отже завжди знаходиться у стані рівноваги (добрі й злі духи нарівно впливають на неї). Таким чином, вибір шляху усе одно був (і залишається!) за Адамом, який послухався (та й до сьогодні слухається) голосу своєї плоті – власне диявола в собі.
Як уже було сказано на внутрішньому, особистісному рівні “змій” той, що “хитріший над усю звірину польову”, – це не що інше, як закон плоті в нас, звірячі інстинкти поля наших сердець! “Гріх лежить біля порогу” серця – а ми повинні панувати над ним, царити над звірячими думками, бажаннями, пристрастями, пожаданнями плоті. Земля духовно – це серця людські. Багато “звірів польових” мешкає у ній. Це й хижі вовки і улесливі лисиці; ненажерливі ведмеді і колючі їжаки; лякливі зайці і підступні скорпіони… Та найхитріший серед них – змій: лукавий дух гордині самозвеличення нашого, що сіє недовірство, безнадійність і нелюбовність в серцях синів людських. А хитрість його – в гнучкості, у виверткості його. У здатності іти на будь-що задля досягнення власної мети. І донині він в нас! І сьогодні він стиха нашіптує нам: “А чи правду сказав Бог?.. Ні, не вмрете… (не вмрете духовно – мова тут не про смерть біологічного тіла, але про смерть духовну, як і тлумачить це святий Макарій Єгипетський: “Коли впав Адам, і помер для Бога…”)”.
Як бачимо, змій, зображений у третьому розділі книги Буття, – це змій духовний. Він діє усередині нас як плотський наш розум, як закон плоті в людині. Воює він проти людини і ззовні – як сукупність сутностей духовних, як “князь темряви”, як вселенський дух злоби, первісно породжений тим же таки законом плоті.
Тож відкиньмо, як каже апостол, усілякі “бабські байки” про крилатих кобр, вужів чи анаконд, але краще зміцняймося вірою для внутрішньої й зовнішньої боротьби нашої, щоб стати нам “здатними служителями Нового Заповіту, не букви, а духу, – бо буква вбиває, а дух оживляє” (2Кор. 3.6).
КОЛИ СТАЛАСЬ БІДА...
Запитання: Як діяти християнину в екстремальній ситуації, коли є пряма загроза життю, здоров’ю, добробуту? Скажімо, в двері вашої оселі удираються злочинці з метою пограбування. Оборонятися силою, чи повністю покластися на Господа, за словом Божим: “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваоф” (Зах. 4.6)?
Відповідь: Любомудріє Боже стверджує одну об’єктивну і абсолютну Істину, яка полягає в єдиній Заповіді: “Возлюби!” Але передбачає воно й істину відносну, тобто суб’єктивну, згідно з тим, хто скільки може вмістити (див. Матвія, 19 розділ, 12 вірш)...
Подібних запитань я отримую дуже багато. Як діяти під час тяжкої, можливо смертельної хвороби: гарячково шукати порятунку у лікарів, чи покласти усю надію на Господа? Шофер-лихач скоїв аварію в якій загинула близька людина, а суд призначив йому занадто м’яке покарання. Усіма засобами домагатися пересуду, чи простити за словом Господнім: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” та “Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь” (Римлянам, 12 розділ, 19 вірш)? Іти на компроміс з начальником чи, ризикуючи втратити роботу, до кінця відстоювати свої переконання? На твоїх очах покидьки гвалтують дружину. “Не противлячись злому” віддати й дочку їм, чи вжити “адекватних”
Запитання, запитання... Їх підкидає нам світ, у якому панує дух злоби піднебесний, і богом якого є “змій, вуж стародавній, що диявол він і сатана”. І нам, християнам, необхідно мати чіткі відповіді на ці лукаві запитання, зодягнутись “у повну Божу зброю, щоб могли ми стати проти хитрощів диявольських...” (див. Ефесянам, 6 розділ, 10–17 вірші).
Коли сталася біда, то першим питанням, яке належить нам з’ясувати, є не “за що?”, а “чому?” Чому мені, віруючій людині, християнину, Господь допустив таке випробування? Чому не справдилися на мені слова Господні: “Тебе зло не спіткає, і до намету твого вдар не наблизиться, бо Своїм ангелам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх, – на руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги!” (див. Псалом 90(91))? Чому ж не понесли? Чому не захистили? Відповідь лежить у перших рядках цього ж богонатхненного псалма:
“ Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає,
той скаже до Господа: «Охороно моя та твердине моя, Боже мій, – я надіюсь на Нього!»” (Пс. 90(91).1–2).
Як часто ми звинувачуємо Бога в усіх наших бідах, забуваючи при цьому, що ми живемо в світі! У світі, яким править “бог цього віку”, “князь світу цього”, сатана. І він-то, будучи “світоправителем темряви”, і являється насправді винуватцем усіх бід наших. Він – оцей вселенський дух злоби – і є причинцем війн, катастроф, хвороб, бід, страждань, страшної болісної смерті. Він, а не Господь! А проявляється сатана не інакше як в нас, людях. І діє через нас, людей. Плотський, не одухотворений наш розум, гординя самості нашої – це і є прояв сатани в людині. Звинувачувати Бога в усіх бідах – всеодно що, відрубавши собі свідомо пальця, апелювати до Нього: “Чому не зупинив сокири?!”
Господь бажає спасіння для всіх, та чи дозволяємо ми Йому спасти нас?! Він усіх хоче притягнути до Себе, як і сказано: “І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну” (Івана, 12 розділ, 32 вірш). Але чи підносимо ми Христа? Чи возносимо у серці своєму слово Його, віру смиренну, до висоти виконання? Чи піднімаємо до високості одухотворення? Чи живемо так, як жив Христос? Або, хоча б, чи стараємося так жити?..
Світ наш уподібнюється у Біблії морю – бурхливому морю, схвильованому спокус бурею. Морю, яке горить геєнським вогнем людських пристрастей та пожадливостей плоті. Морю, господарем якого є сатана. І щоби спастися, нам необхідно бути острівцями тверді посеред цих бурхливих та смертоносних вод, стати “синами Божими по благодаті Христовій”. “Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі” (Рим. 8.14). Бо Бог спасає Своїх синів!
Але чи водимося Духом? Чи відкрили серця свої вірі, яка здійснюється в любові? Чи живемо по любові? Чи насправді довго терпимо, милосердствуємо, не заздримо, не величаємося, не надимаємося, не поводимося нечемно, не шукаємо свого, не рвемося до гніву, не думаємо лихого, не радієм з неправди, але тішимося правдою, усе зносимо, віримо у все, сподіваємося всього, усе терпимо? Чи ніколи не перестає в нас любов? Чи спромоглися прожити згідно з Заповідями блаженств хоча б один тиждень свого життя? Чи маємо Дух синівства не на словах, а на ділі, чи дійсно сини Божі? Якщо так – то маємо право звернутись до Отця нашого Небесного: “Авва, Отче! (“авва” – арамейською “тато”)”, то визволились із неволі диявольської світу цього. І тоді вже ми і “не від світу” – вільні! – а отже сатана з усіма його бідами та проблемами не має влади над нами. Тоді серця наші – то оселі Божі. Тоді спаслися й “ми, і увесь дім наш”. Тоді і буквальні оселі наші уже не належать князеві світу цього, але стали територією Божою, що на ній царює Господь, і що знаходиться під захистом могутнього рамена Його! І тоді Господь просто не допустить у нашому житті подібної ситуації! А якщо й допустить, щоб засоромити сатану, як було це з праведним Йовом (див. Біблію, книгу Йова), то дасть і сили Духа Святого достойно здолати її!..
А якщо ні? Якщо “вірую, Господи, – поможи недовірству моєму”? Тоді і віра наша не абсолютна, а відносна. Тоді і істина, яку можемо вмістити, стає не абсолютною, але відносною. Тоді і “покров Всевишнього”, і “тінь Всемогутнього”, і захист Господній не абсолютний, а відносний!
Тоді і діяти в екстремальній ситуації ми будемо у відповідності з духовною недосконалістю нашою, відносно того, “скільки можемо вмістити”. І усе це стосується не лише окремої людини, але й людської спільноти взагалі, у тому числі і держави.