Щедрий вечір
Шрифт:
Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання машталірського дзвоника. Я оглядаюсь - і вірю й не вірю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вітроногі лошата, паморозь накинула на них заволохачені скатерті, а за ними на крильчастих санках, учепившись у віжки, стоїть розпашілий і гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всі боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмішку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тінь, сидить тітка Ликерія, а за нею весело, немов м'яч, підскакує мій ровесник Іван.
Значить,
– Ну, як?
– Змії!
– кажу лише одне слово.
Моя відповідь медом маже дядька Миколу.
– Змії!
– задерикувато округлює рота, а далі так ляскає батогом, ніби когось підсікає: - Хай собі Антанта аж піниться, а хлібороб жити буде!
Ми з Іваном значущо ззирнулися, але засміятися побоялись, щоб не розгнівити веселуна. Це коли в нашому селі не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець різних міжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозуміле слово.
– Живе собі в Європі, чи не під крильцем самої Англії, один король, на ймення Антон. Ну, а в нього, - бачте, в сімейному ділі навіть у королів не все шито-крито, - є вреднюча-превреднюча жінка Антанта, Антониха, по-нашому. Здавалося б, що їй, цяці з-за моря, треба до нашої землі і дядька? Так ні, усе сичить і сичить, і вогнем дихає на нас. З великої злоби і малого розуму зібрала вона з усіх усюд найманську челядь, ткнула їм рушниці в руки, галети в зуби, покинула свого Антона і притарабанилась аж до Одеси, щоб воювати з нами. Ну, а що вона матиме з цього? Одну дулю, навіть без маку, бо ми їй з фронту обіб'ємо і ребра, і хвоста, а тим часом король Антон із тилу ожениться на якійсь молоденькій мадемуазелі - і шкреби тоді, Антанто, в потилиці, бо таке діло...
Щоправда, через якийсь час дядько Микола постарався забути свою небилицю і вже серйозно пояснював, що Антанта - це каоліція. А коли хтось допитувався, що означає "каоліція", дядько з жалем дивився на нього, як на Пилипа з конопель, і казав:
– Та це, чоловіче, навіть ярмаркові кури знають, а мої вже й забути встигли.
Отак чогось ніхто й не добився від нього, що то за каоліція...
– Тату, ви ж обіцяли нас прокатати з вітерцем!
– нагадує Іван.
– Можна й з вітерцем, за цим діло не стане, - погоджується дядько Микола, а тітка Ликерія безнадійно зітхає.
– Ти чого, люба, журишся, наче останнє спекла?..
– Ой людоньки добрі, - стогне тітка Ликерія і так говорить, ніби перед нею зібралась громада.
– і нащо, скажіть, я виходила заміж за цього свавільця?
– Тільки для того, щоб не продешевити і в дівках не засидітись, - одразу ж відповідає дядько Микола.
А тітка знову скаржиться невидимій громаді:
– Через ці лошата, людоньки, мій ошуканець залишив нас без ложки молока. А воно ж, повірте, було таке, що зорі стояли в ньому.
– А місяць не купався в твоєму молоці?
– безневинно запитує дядько Микола.
Але тітка Ликерія навіть бровою не повела на свого мужа, а далі питала поради в людей:
– Як нам тепер, кревні
– Що набіл, головне - рух, і наш, і міжнародний... От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні...
Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.
– Де ти бачив сало на дві долоні?
– На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.
– А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби!
– нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: - Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє!
– і звертається до дядька: - Гляди, ще здохне воно.
– Не здохне, доріжемо, - втішає чоловік жінку.
– Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку?
– допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.
– А як же інакше?! Ось подивись - тепер срібло на них, - ворухнув батогом паморозь на підручному, - збереш срібло - золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.
– А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий?
– обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.
– Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму!
– крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.
Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.
– Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, - застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися.
– Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.
Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?
– Вйо, мої, не чужі!
– шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі - здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя - як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:
– Тпру, тпру, змії!
– Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?
Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум'янці.
– Хіба ж я відав, що вони такі?
– справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли.
– От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п'ят.