Щедрий вечір
Шрифт:
От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко мені саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю і везу його аж до неба. Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс.
І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. Я оглядаюсь і на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.
–
– гримаю на хустку, що прикрила мій клунок.
– Хі-хі-хі, - озивається придушений сміх.
– Ану, покажися - побачимо, кого веземо!
– грізніє мій голос.
– Це я, - підіймає голову Люба і так заливається сміхом, що на її хустці починають танцювати пацьорки. Далі школярка зіскакує з санчат і аж перехитується од реготу.
– Отак весело?
– Таки весело!
– аж пританцьовує Люба позаду санчат.
– Сльота!
– Від сльоти чую, - нічутінку не ображається дівчина.
– Звідки ж ти взялася?
– З хутора від своєї тітки Софії йду, від тієї, яку викрав дядько Василь.
– Викрав?
– Еге ж, бо в них така любов була, як у піснях. А батьки тітки Софії стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночі викрав її в одній сорочці. І нічого-живуть собі, як люди... Я ще здалеку побачила тебе, підкралась, примостилась на санчата, а ти навіть і не почув.
– Теж мені вага, - зневажливо кривлю губи.
– Скільки вас на фунт іде?
– І не задавайся!
– підходить Люба до мене і вхоплюється рукою за мотузок від санчат.
– Краще сідай - підвезу!
– Тобі ж тяжко буде.
– Комарем більше, комарем менше - все одно.
Спочатку я віз Любу, потім вона таке зморозила - що підвезе мене! От було смішно! А далі ми виїхали на пагорб і почали спускатися втрьох - я, Люба і клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканні - це внизу з розгону вивалитись у сніг. От і почали ми вилітати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його біля верби, - і нам удвох стало краще і їхати, і падати, і підійматися, і обтрушуватись.
Уже зорі засіяли небо, уже місяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах від спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос діда Данила.
– Що він тільки подумає про нас?
– сполохано запитала мене.
– Та доброго не подумає, - погодився я, і ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тіні, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:
– Ти б колись, Михайлику, і до нас заскочив. Ідеш собі з ковзанки, то й заверни в наш двір.
– Якось і заверну. А кізочка у вас і тепер живе?
– Живе, бо куди ж їй з перебитою ніжкою? І сірі куріпки у нас є. Їх дуже хотів купити дядько Сергій. Йому, скаженому, хотілося вкинути їх у суп. А мама не продала, - хай собі живуть! І принеси
– Як у тебе?
– У мене ж смагляві... У-у-у, противний, - уже спідлоба глянула на мене і ображено вузликом випнула уста.
– Це ж я пожартував.
– Знаємо, знаємо тебе, просмішника. У вашому роду всі насмішкуваті.
– Еге ж, - погоджуюсь я.
– І найгірше, усі самі себе не жаліють: тнуть язиками, як ножами.
– Це ви такі, певне, від природи, - посміхнулася Люба.
– Іди здоров.
І я пішов. А коли оглянувся, Люба ще стояла біля хвіртки, оббивала з чоботят сніг і дивилася мені вслід. Ні, вона таки славна дівчина, хоч і рідкозуба. Біля воріт мене вже чекали і тато, і мама.
– Доклешняв?
– насмішкувато запитав батько.
– Та якось дотарганився, - поважно відповів я.
– На вітряку завізно було.
– За цей час можна було б і коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?
– Та він, певне, з усіма горбками і собаками здоровкався, - посміхнулася мати.
– Або на ковзанках чоботи дірявив, - додав тато і так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.
– Ще дитя воно, - заступилася мати, - та все одно вже маємо помічника.
– Авжеж!
– насмішкувато погодився батько, із розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподіванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крізь коване гілля ясенів наближаються найкращі зорі мого дитинства і притишений спів отих далеких лебедів, що назавжди залетіли в мої сни і життя.
Розділ шостий
Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобітки під голови, але й не ставлю в ногах, бо тоді до них частіше буде приглядатися тато. А такі оглядини, ох, нічого доброго не віщують мені.
Ну, хіба ж я винен, що підошви чогось аж горять під моїми ногами, каблуки, нагнівавшись один на одного, подаються врозтіч, а підкивки на них протираються, неначе папір? Чомусь оці згризені на ковзанці підківки найбільше дивували й гнівили батька. Він цупко, наче мене самого, за вуха підтягував до світла понівечені чоботята й скрушно похитував головою:
– У тебе, шибенику, й залізо не заіржавіє, - націлював на підківки і очі, й товстуваті губи: одну - з цурпалками вусів, а другу - з вм'ятинкою.
По них я безпомилково догадувався, який настрій у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:
– Хіба тепер залізо?
Від цих слів батькова вм'ятинка здригалася, брала "соб", а самого батька з чобітьми в руках починали розхитувати веселощі, до тата приєднувалася матір, а далі і я з-під самого грому вскакував у сміх...