Щедрий вечір
Шрифт:
Багато років тому, коли тато був ще парубком і працював у лісах князя Кочубея, дядько Яків позичив у нього на господарювання тридцять карбованців. Але тепер дядько засумнівався, чи варто йому повертати ці гроші. П'ять карбованців він приніс одразу по приїзді батька, поклав їх на стіл і заговорив не так до рідні, як до дрібної голови дрібного царя:
– Ось вам, брате й братова, золота п'ятірка, хліба собі прикупите чи щось на господарство. А як далі нам рахуватись, - сам не знаю; трудне це діло: за царя були одні ціни, тепер - інші.
– Не таке воно й
– За царя корова коштувала в нас тридцять карбованців, і тепер - тридцять.
– Справді?
– здивувався дядько.
– Треба якось піти на ярмарок звірити ціну, - він поспіхом почав збиратися додому і після не заходив до нас.
– Все ціну звіряє, - насмішкувато казав тато, коли заходила мова про давній борг...
Тепер дядько Яків не ховає своїх вузькуватих очей, і в матері прокидаються надії.
– То як ви проживаєте в цих хоромах?
– гупає дядько Яків промерзлими чобітьми.
– Призвичаїлись навпомацки ходити? А чого долівка осіла - не від багатства?
– Та ні, від злиднів. Вони вночі гарцюють по хаті і все питають, коли ти прийдеш і потрясеш калиткою, - оживають бісики в батькових очах.
– Щось ти, Якове, дуже веселий сьогодні. Обдурив когось?
– А щоб тебе! Пізнаю свого правдивого брата, - засміявся дядько, і засміялись на його виду усі віспинки. Але чоловік не журиться ними, а іноді з усміхом і каже: "Мав собі колись нічого обличчя, та дідько підлатав його решетом".
– То звідки до тебе радість прийшла?
– насмішкувато допитується тато і навіть на мене дивиться веселіше.
– Питаєшся, звідки радість прийшла? От з цих шести пальців, - простягнув брат братові обидві руки.
– Хоч вони й сироти, а не зледащіли, і щось у них таки є. Сьогодні прискочили до мене з Літина, щоб я поворожив біля нового млина. Там, кажуть, до мене якийсь навіть інженер порався і нічого не зробив. А хтось і здогадався послати за Яковом!
– Дядько аж підростає посеред хати.
– І як?
– усміхнувся тато.
– Таки полагодив!
– завзято гупає чобітьми дядько Яків.
– І за неповний день заробив дурні гроші - аж десять карбованців сріблом. Ще й могорич поставили.
– Аж десять сріблом?!
– не повірила мати.
– Перелічіть!
– Дядько повагом виймає з кишені чорну, мов кротеня, калитку й величним рухом кидає на скриню.
– Бери, Панасе, на корову!
Від цього дива у матері випав починок з руки, і вона, певне, вже побачила в торзі свою корову.
– Спасибі, Якове, спасибі, - зникають бісики з батькових очей.
– А я вже грішив на тебе.
– І варто було, - смутніє дядько.
– Багато, ой, багато лепу наросло на моїй душі, інколи й вимиваю його, а до кінця вимити не можу... От сам скажи: нащо мені було забирати батькову катрагу? Хіба своєї не маю? Так ні, змізкував забрати і залишив рідного брата з однією клунею, ще й копійку його хотів утаїти. То не батожити мене за це? От сьогодні я каюся, а завтра знов таки за це саме візьмусь.
– То скрути свій норов, Якове, поки він тебе не скрутив, - з жалем глянув батько на брата.
–
– Він, клятий, міцніший за мене.
– І чого?
– Чого?
– ще більше звузив чоловік очі, а віспинки на його виду поглибшали.
– Бо ношу страх біля серця.
– Ви носите страх біля серця?!
– не повірила мама.
– То як же ви снаряди розбираєте?
– Що снаряди!
– поглянув кудись удалину дядько Яків.
– Є страшніше за них.
– Що ж воно?
– Страшніше - мужицька старість, отой день, коли тебе не захочуть слухати ні твої п'ять пальців, ні твій цурпалок, коли ти станеш нікому не потрібним трухляком, а з кутків на тебе забликають злидні. Того й вириваєш, і тиснеш кожну копійку, і ховаєшся з нею, наче злодій, а вона ж, гидомирна, й несе тобі тільки паскудство, невідчепно дрібнить і мізки, і душу. Добре знаю, що треба жити по правді. Але знаю і друге: роби по правді - очі вилізуть. Того й бредеш поміж двома берегами, рятуючи тіло і топлячи душу.
– Дядько сумно подивився на мене.
– Може, вони, діти, не зазнають нашого проклятого варива, а знайдуть кращу долю. Про це тепер більшовики і в газетах пишуть. Що ти, школяре, скажеш на таке?
Зачудований і вражений дядьковим словом, я не знаю, що відповісти, і за мене заговорив тато:
– Яка йому випаде доля - ніхто не вгадає, тільки знаю: буде він жити по правді, не побреде між двома берегами, - батько підійшов до мене і так поклав мені на голову руку, що я й досі чую її тепло.
– Так, сину?
– Еге ж, - вдячно дивлюсь на тата і вже дивуюсь, як він може інколи сварити, а то й замахуватись на мене ремінцем.
Дядько Яків недовірливо похитав головою, хмикнув:
– Коли він здумає жити по правді, то хай загодя житню солому припасає.
– Це нащо йому такий торг?
– сполохано озвалася мати.
– За правду з усіх усюд доведеться падати йому, то на такому ділі солома трохи пособить.
– Який ви, Якове, недобрий, - зітхнула мати.
– От бачиш, я правду сказав, а ти вже й накостричилась. І так усякий костричиться, бо кожен чоловік - від Івана й до царя - має в душі такі недомірки чи закапелки, в які не хоче й сонця допустити, не те що когось із правдою. От проживає у нашому селі один чудило, як святий, Себастіян, значить. Нічого не скажеш про нього, правдою живе. А що він має з цього? Ідею і шинелю? І що виходить у нього? Деякі дядьки нахваляються йому хату спалити, а дехто навіть з начальства без солі з'їв би його.
– Це хто?
– Хоча б наш начальник міліції. Себастіян в'їв його прилюдно, а він Себастіяна де може, там і підгризає тихцем, ще й ідеями своє паскудне вариво прикриває. Багато в світі є таких, як Юхрим Бабенко, - вони б усе сонце забрали собі, а іншим одну тінь залишили. Правда - вона як слово боже: слухай її, когось повчай нею, прикривай нею, мов одяганкою грішне тіло, а роби, як життя крутить свої стежки.
– Пізнаю тебе, Якове, усього, з непотребом твоїм, як на долоні, бачу, - похитав головою батько.