Щедрий вечір
Шрифт:
– Аж до самісіньких п'ят?
– враз подобрішала тітка Ликерія і чогось зиркнула на свої закаблуки.
– Ще й за п'ятами трохи лишиться, - не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.
– І що ви скажете на це?
– примирливо розводить руками тітка Ликерія.
– Самі бачите: чоловік у мене - як дуб, а розуму в баняку - з жолудь.
– І нащо мої слова красти?
– не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно.
–
– Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш.
– Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.
– І нащо трудити ноги, коли своя худобина є?
– дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: - А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?
– А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.
– Правда?
– радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.
– Правда, дядьку.
– Ну, спасибі, спасибі, - дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.
Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.
Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:
– Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?
Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.
– Красивий, красивий, - підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.
Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку - землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.
– Ти куди отак метеш?
– Чого це мету?
– А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?
– Я назад не дивлюся.
– Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком - і на ковзанку?
– Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.
– Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?
– Чого б вона мала надокучити?
– Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?
– А ви й не знаєте?
– відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.
– Ні, поки що не знаю.
– То пояснити?
– Пояснюй.
– За те, що в моїй голові меншає полови.
– От чого не бачу,
Я роблено зітхаю:
– Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.
– Яким же ти язиканем став!
– дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах.
– А тепер - гайда додому.
Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.
– Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.
– Не переробився?
На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:
– Треба, Михайлику, змолоти гречки, - поворухнув на плечах свого кулика.
– На жорнах?
– питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.
– Ні, на вітряку.
– На вітряку?
– оживаю трохи.
– Ми з вами поїдемо на вітряк?
– Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся - продався, - і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.
– На чому ж я поїду?
Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:
– Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.
– Аби ж ви так завжди казали.
– Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?
– Еге, догадаєшся, що у вас...
– Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?
– Де моє не пропадало! Поїду, тату!
– О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.
– Та хіба ж я не ваша дитина?
– одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю "лепетун" і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою...
От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги:
– Ти ж не лети, як без голови, бо впрієш і простудишся. А коли вискочить яка-небудь собака, то май розум під чуприною, коли вона його не має. Як поїдеш до вітряка, не вергай клунок поперед себе, бо підірвешся і треба буде шептуху кликати. Попроси когось пособити. А увійдеш у вітряк, скинь шапку і поздоровкайся по-людськи. І не гасай від мучника до коша; вітру там без тебе вистачить. Борошно ж укладеш так, щоб гузир був зверху. І не забувай...