Щедрий вечір
Шрифт:
– А я й не криюсь із своїм непотребом, а живу краще тебе. Отак було та й, мабуть, буде: залізо легше кується, чим людський норов. Подивись, Ганно, чи не розмерзлося пиво. Вип'єш зі мною, Панасе?
– Краще б з тобою рогаті пили!
– Люблю характер свого брата!
– засміявся дядько Яків.
– Ти все життя будеш із цим характером пісний куліш сьорбати. А мені чогось ніяк не хочеться, навіть при новій власті, іти у святі, - там ні випити, ні підморгнути якійсь молодиці. Через них не попаду я до раю...
Ех, дядьку Якове, моя талановито-безталанна
Два ковалі має чоловік біля свого серця: один кує срібні струни, а другий - іржаві грати захланності. Не переміг, дядьку Якове, ваш перший коваль другого, дріб'язок буденщини проіржавив ваші струни, притуманив добрий ковальський вогник. Мені жаль і його, і вас. І все одно я з подивом і вдячністю згадую ті лемеші, які ви кували з самої смерті - з тулубів снарядів.
Прямо над нашими ворітьми стоїть зірниця, а повз ворота проходять люди і час. Як він іде - це найбільше видно по наших ясенах, по тому, що вони тримають на собі - чи весняну росу, чи зелені шуми, чи осінній смуток, чи зимові хустки. Іноді, коли я сплю, час приходить і до мене, постоїть-постоїть біля узголів'я та й злегка потягне за чуба малого, щоб він підіймався угору. Отак я й росту!
Це теж говорить моя мама. А що час буває добрим і недобрим - знаю сам...
Сьогодні він веселив батьків і печалив мене. Срібло дядька Якова не принесло мені радості, бо тато й мама вирішили, що тепер, якщо знайдеться покупець на Обмінну, можна буде купити корівку-
– То ви хочете продати Обмінну?!
– аж скрикнув я, почувши таке.
– А що ж маємо робити?
– Не збувайте її, - затремтів мій голос, а в хаті стадо зовсім тихо.
– Не ми її продаємо, злидні наші продають, - через якусь хвилину сумно сказав батько.
– Ось винеси їй востаннє обмішки, та й уже...
– Тату...
– Помовч, Михайлику, без тебе клопітно.
І я замовк, але так мені стало важко, що й не кажіть. Яка не є наша Обмінна, а жаль її: скільки тих лісів об'їздили разом, скільки було безсонних ночей, різних пригод і незгод.
Погано спалося цієї ночі, до мене увесь час наближалися великі темно-сині очі нашої і вже не нашої коняки, озивалося її занепокоєне іржання. Я кілька разів прокидався, дивився на місяць, що сумував у самотині, і знов неспокійно засинав. Удосвіта я напоїв Обмінну водою з туманцем, що і взимку чаїться у нашій криниці, і, зітхаючи, вивів її з клуні у двір, де на сніг рожевими калюжками лягли мерехи світанкової зірниці. Руками й щоками я прощаюся з конякою, і вона, видно, почула мою печаль, притулилася до мене м'якою старечою губою і сумно-сумно заіржала.
– І худоба щось чує, - зітхаючи, підходить до нас закутана матір, що теж зібралася на ярмарок. Як же без неї батько може купити корівку?
– От, Михайлику, вважай, і нема в нас Обмінної.
– Хоч ви не кажіть такого, - навивається смуток на очі.
– І мені жаль, та що зробиш.
Незабаром до воріт під'їжджає дядько Трохим з батьком, і наш невеликий
– Дивишся, чи не обернулась перед торгом на коня?
Дядько хотів було насупитись, але передумав і посміхнувся отими карими очима, в які звідкись захопив такі золоті обідки-персні, що вони аж приворожували жіноцтво.
"Ти ж, коли йдеш на люди, прикривай свої персні повіками!" - не раз наказувала йому жінка.
– У вас горілки нема?
– питається дядько Трохим, не відступаючи від Обмінної.
– Підпоїти треба її.
– Підпоїти коняку? Та що ви, Трохиме? І для чого це?
– дивується мати.
– Горілка дає блиск очам і на якийсь час молодить коня, - зі знанням справи пояснює дядько Трохим, який дуже полюбляв товктися по ярмарках.
– А зуби вона теж молодить?
– підсміюється тато.
– А зуби їй треба було б почорнити, бо, коли в коня чорні зуби, - і ліверант [1] і років не взнає.
– Так у неї уже на голові посіялась гречка [2] .
– А гречку треба пофарбувати.
– Багато чого їй треба, то не будемо тратитись ні на фарбу, ні на горілку.
– Діло хазяйське, - посмутнів дядько Трохим, який умів підпоювати коней, а після такої роботи не забував і про блиск у своїх очах.
1
Баришник.
2
У старого білого коня з'являються пучечки чорного волосся, а в чорного коня - білого. Це волосся зветься гречкою.
Уже зовсім розвиднілось, коли ми вибралися за село. Звідусіль їхали і йшли на ярмарок люди, і спереду, і позаду порипував сніг, озивалися голоси, а дівчата всю дорогу притрушували сміхом, і, прислухаючись до них, старі липи осипали блакитну паморозь.
Біля перехрестя ми наздогнали дядька Володимира. Він так тягнув за собою залигану корову, наче збирався посадити її собі на плечі.
– Володимире, не скрутіть їй в'язи, - обізвався дядько Трохим. Скупар блиснув лихим оком, але дядько Трохим не відстав від нього:
– Володимире, садовіть її на плечі, а то вона вас на роги посадить.
– Є й безрогі, що на роги садовлять, - нарешті похмуро обзивається дядько Володимир.
– А скільки за корову правите?
– Усі гроші.
– А молоко від неї, Володимире, хоч на Великдень бачили?
– Краще б я тебе, такого, безклепкого, не бачив.
Але дядько Трохим не гнівається, а сміється і вже націлює очі на узбіччя:
– Ось подивіться на танець!
Там, біля липи, мало не плачучи, стояла тітка Дарка, а за пару кроків од неї, мов навіжений, крутився і підскакував підгонистий підсвинок.