Серед темної ночi

Гринченко Борис Дмитриевич

– Чорта випозиваєш!

– Дак не будь же роззявлякою, а пiди та й вiзьми сам.

– _ Та, конешно, то моя часть, ту можна взять… А так, хто й зна в кого, то ето вже…- вагався Роман.

– О сервус малоголовий! Ти хiба ж не бачиш, що всi так роблять, як твої брати, то всi й крадуни. А в крадуна не грiх i забрать. Нема правди в свiтi, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто бiльше вхопить! I хто вхопить - той багач, хто не вхопить - той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянцiв побив,

а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правдi i по закону! А один з одного по три шкури деруть!.. Ї ти людей?

– Нi…

– Брешеш! У старовину всi люди людей їли, а тепер усi брешуть, шо нi. Неправда: трiскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homini lupus est!

I Патрокл грюкнув з усiєї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисцi i все на столi задзвенiло, а очi в нього спалахнули злим огнем.

Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тодi знов озвався до Романа:

– Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай подiлимо тебе з братами та з батьком.

– Каким образом?

– Та так! Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней. Дак ми подiлимо тiї конi так, що твою частку з їх тобi вiддамо. Якщо добрi конi, то можна й добрi грошi взяти.

Роман мовчав. У нього в головi куйовдилися всякi думки, але вiн ще й сам собi боявся їх виявляти. Вiн нiчого не вiдказав Патрокловi i пiшов з хати. Йому не сидiлося: треба було кудись iти, самому подумати.

Зоставишся Патрокл з Ярошем самi в хатi, спершу дожидали Романа, що вiн знов увiйде, але згодом побачили, що вiн кудись подався з двору.

– _ Ой,- сказав Ярош,- чи не подложить нам свинi отой кавалер?

– _ Нi черта!
– вiдказав Патрокл.

– А єслi в полiцiю?..

– Ну, то й шо вiн там скаже? Шо ми пiдмовляли його конi красти? А свiдки де?

– Та так…

– Хiба полiцiя не знає, що ти вмiєш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч тебе тодi за Стеценковi конi й не осуджено.

– Та, положим… Да тольки не будеть, должно, з його людей.

– От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому iншого ходу нема.

– Конешно, вiн би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить, що добре село знає,- промовив Ярош.

– Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям - нехай хлопцi напоготовi будуть: днiв зо три помине, то вiн явиться.

А Роман тим часом iшов куди очi, i голова в нього розпадалася вiд думок. Все минуле, все, що вiн прожив, одбув уже, так мов насунуло на нього, знов ожило.

До солдатiв вiн жив дома так, як i всi парубки, i робив щиро. Там у хазяйствi й його працi багато лежить. Чи вiн же винен, що тепер не може по-такому жити?

Кожен чоловiк шукає кращого, а, живши в городi, вiн добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобi до пики з кулаком не лiз! А городянське життя не таке: i робота легша, i менше з тебе воду варять, i заробiток бiльший. От i вiн

шукав цього заробiтку, шукав того кращого життя. Коли ж не щастить! Анi батько, нi брати не хочуть його розумiти, не хочуть допомогти йому. Якби вони йому вiддали його частку, то, може б, вiн уже давно чоловiком був. А то призвели до того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втiк - рiзками вибили б! Його - рiзками!

Роман зовсiм не думав про те, що й вiн погано зробив, а згадував тiльки кривду вiд брата. Гарний брат! Ну, сказав би батьковi - нехай би батько, як там схотiв, покарав, а то зараз у волость зв'язаного, як рештанта.

Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди показували на його пальцями!.. I велика злiсть, лютiсть знову його обнiмала так, як i тодi, як вiн покидав своє село. Там то, мабуть, було про його балачок, усi, мабуть, казали: еч, думав панувати, а став злодiювати! Знає вiн цих мужикiв! Радi в ложцi води один одного втопити! Правду казав Хвигуровський, що самi вони гiршi за всяких злодiїв. Так i братви: не вiддали його частки,- однаково, що вкрали її. А як злодiй украде, дак хiба хазяїн не може, справдi, у його свого добра взяти? Отак i вiн у братiв може…

Роман, не помiчаючи того, сам собi переказував те, що йому казав Патрокл.

Так… Але через що ж йому чогось нiяково те зробити, до чого його прихиляють?

Грiх воно, звiсно, хоч i своє, але таким робом брати.

Грiх… це так… А то ще й так: вони собi там ласо їдять, тепло вдягаються, на печi зиму лежатимуть, а вiн, Роман, мерзне, голодує, поневiряється тут. Якби не оцi… злодiї, то, може б, i з голоду пропав. Хiба ж це по правдi? I хiба нема в його права, щоб силомiць своє взяти? Тiльки своє, тiльки в батька та братiв,- нi в кого iншого вiн не хоче, а в їх самих…

От iще тiльки одно страшно. Добре ж, як усе гаразд обiйдеться, а як пiймають? Острог, рештантськi роти!

Романовi сипнуло поза шкурою снiгом.

I хто його ще знає, що воно за люди оцей Патрокл та Ярош. Може, вони ще в таку справу його вплутають… Певне, за їми й полiцiя доглядається, бо вже, мабуть, знає їх… Що, якби пiти та виказати на їх? Звiсно, вiн заприсягся Патрокловi нiчого нiкому не казати, та хiба ж вiн тодi знав, що то коноводи? Одначе… хоч би й пiшов у полiцiю, але свiдкiв у його нема, то нiчого з того й не було б.

А як вiн пристане до їх, то тодi й йому суда не минути… А втiм… не всi ж i попадаються… Мужики в таких випадках страшнiшi за суд. Бо як пiймають коновода, то вже так його катують, що, буває, тут йому й каюк.

Нi, нехай йому всячина! Краще вiн перетерпить якось цей час, хоч на поденну походить, а там, може, яка служба знайдеться, то буде вiн чоловiком жити. А то…

Роман пiшов на базар i став знову на точку. Тiльки не багато вистояв: узяли попереносити шафи з однiєї квартири в другу, та й годi,- бiльше й не було роботи. Одiбрав злотого, та ото й усього заробiтку. Вiн його проїв, а спати пiшов у сад, у театр. Уночi бiльше мерз, нiж спав.