Серед темної ночi
Шрифт:
Шляхом проз їх проїхали якiсь селяни, торохтячи возами,- мабуть, у город на базар.
– От якби цi клапоухi стультуси знали, звiдки ми йдемо!
– сказав Патрокл.- Ото б тодi було! Постраждали б ми за правду!
– Какую правду?
– спитав Роман.
– А такую! Якби вони знали, звiдки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, i це була б правда, i за цю правду вони б нам бебехи повiдбивали. От i страждання за правду!
Роман та Ярош зареготались. Усi троє почали весело базiкати. Роман зовсiм забув про свої страхи, мов нiчого й не сталося.
Уже зовсiм розвиднилось, як вони ввiходили в город. Щоб їх не помiчено вкупi, кожен пiшов сам собi iншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, i вдвох iз їм спали довго - аж до пiвдня.
Уставши, Роман пiшов
Минув день, i вже про їх справу пiшла поголоска, i на базарi розказувано, що коноводи вбили чоловiка. Роман сказав про це Ярошевi.
– Пустяк!
– одказав той.- Сьогоднi з тих країв був знакомий чоловiк. Стукач живий. Тiльки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо таки трохи й голову… Та вичухається!..
Романовi полегшало: хоч чоловiк живий. А все страшно. I вiн спитав Яроша:
– А що, сильно шукають?
– Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай шукають! Першої ночi не пiймали, то вже чортового батька знайдуть,пропало навiки! Тепер уже конi тричi продано. Скоро й дєнєжки получим.
Пiсля цiєї розмови Романiв страх десь подiвся i вже нiщо йому не муляло. Стукач живий, їх не найдуть,- чого ж iще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять карбованцiв. Продано коней рублiв за вiсiмдесят, бо конi були добрi, але частка з їх припадала Гапоновi, а Ярош одiбрав тiльки п'ятдесят п'ять рублiв. Цi грошi треба було подiлити на все товариство, та Ярош дав самому Романовi двадцять карбованцiв, щоб заохотити його до цього дiла.
– А що, брат,за одну нiч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так зароблятимеш.
Роман i сам уже бачив, що це i добрий, i легенький заробiток. Так ловко багато грошей мати! Роман купив собi пальто, причепурився трохи. Ну, а тепер що?
Вiн спершу так думав, що як вiзьме грошi, то буде з чого жити,- тодi покине Яроша i знову служби шукатиме. Коли так думав, то так i зробити треба, хоча тепер уже вiн чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втiм, треба ж!..
Пiшов знову туди-сюди… походив, поникав… Нiде нiчого нема й тепер… Це дратувало Романа: всi його мрiї про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блiдли й зникали… Нi з чим не щастило! Оце його й дошкуляло.. А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, i скоро брався, то незабаром було все добре…
А грошi недовго держалися в руках. За малий час у Романа стало їх саме стiльки, скiльки було тiєї ночi, як iшов по конi до батькового двору. Заробiтку не було, та Роман уже й не шукав його. Вiн просто пiшов до Яроша i тiєї ж ночi, вкупi з ним, знову подався на здобитки…
Не минуло й мiсяця, як вже коноводи прийняли Романа до свого злодiйського товариства. Товариство це тепер складалося з восьми чоловiк, рахуючи й Романа. За отамана був Ярош - зручний, смiлий i хитрий коновод. Вiн умiв завсiгди викручуваться з усяких, навiть найважчих, справ i хоча за свiй вiк чимало переводив коней, але до рук судовi потрапив тiльки раз, та й то так замотав, заплутав справу, що вийшов з суду не осуджений. Самi коноводи дуже його берегли. Не одного разу так було, що за Ярошеву справу вiдсиджував хтось iнший: i вiдав винного, але мовчки приймав i вiдбував кару, знаючи, що виказувати нi на кого не треба, а надто на отамана. Не сказати, щоб вони його любили, але поважали й боялись дуже. Поважали його за злодiйське завзяття й смiлiсть - так само, як поважають промiж себе люди палкого робiтника чи смiливого вояку. Слухались його невiдмовно, i вiн умiв порядкувати над людьми, умiв нагнати страху й накарати, коли треба. Не вмiв жалiти, але цього вiд його нiхто й не сподiвавсь, а, навпаки, всякий, знаючи, що вiн його не пожалiє, слухався дужче. Через це нi в одному товариствi злодiйському на
Товариство здебiльшого не вкупi ходило на здобитки, а так, що одна частка йшла з Ярошем, а друга з Патроклом або з Левдиком. Хвигуровський, дякiв син, справдi колись учився в семiнарiї, але, бувши вже в пiдстаршому класi, напився якось укупi з товаришами горiлки i, п'яний, вилаяв ректора, а iнспектора штовхнув. Його вигнали з семiнарiї, та ще й з "вовчим бiлетом", що бiльше вже нiкуди й не мав права пiти вчитися. Та вiн i не мiг би цього зробити, бо в семiнарiї вчився коштом духовенства, а в батька грошей на науку не було. Вернувся вiн додому; батько так на його напався, що хлопець утiк з дому в город шукати якогось заробiтку. Але вигнаному семiнаровi не так легко було його знайти, а надто - що вiн звик пити. Через те вiн як i знайшов роботу (в якiйсь конторi писарчуком), то недовго на їй удержався. Почав тодi мiняти одну службу на другу; був i прикажчиком, i листоношею, i кондуктором на залiзницi, починав був торгувати дрiбною копiєчною бакалiєю, але скрiзь йому не щастило: або погризеться з хазяїном п'яний, або в рахунках наплутає (собi на користь), або ще щось… а бакалiю свою дак вiн здебiльшого пропив. Нарештi зробився вже вiн писарем шинковим: за кiлька десяткiв копiйок чи за пiвкварти писав неписьменним селянам усякi "жалоби" та "прошенiя". В одному з цих шинкiв доля й звела його з Ярошем… У товариствi його поважали, що "вчений" та що здоровий: вiн мав велику силу й не раз ставав нею товариству в пригодi. А що був i смiлий, то Ярош часто приручав йому замiсто себе отаманувати в тому гуртi товариства, який iшов на здобитки окремо.
За це з Патроклом ворогував Левдик - добрий i хитрий коновод, але ще гiрший п'яниця, нiж Хвигуровський. Як вiн був тверезий, то Ярош завсiгди ладен був приручити отаманування йому; але як напився, то вже не кому, як Патрокловi. Це дуже брало за серце Левдика, i вiн, упившись, часто заходив у сварку та в бiйку з Патроклом, а надто, що той iще й дражнив його раз у раз та лаяв незрозумiлими латинськими словами.
Але Патрокл i Левдик були рiвними з iншими товаришами, як доводилося дiлити здобутi вiд крадiжки грошi. Тiльки отаман мав бiльшу частку.
Опрiч товаришiв, були ще й так собi помiчники: цих не приймано до товариства, вони навiть не знали, що є спiлка, але кликано їх, коли треба було на помiч у якiй справi, i за те їм плачено, 3-межи цих людей часом вибирали собi годящого i до товариства прийняти. Так було й з Романом.
Таких товариств на широкому просторi нашої землi було не одно. Вони мов сiткою покрили край. Кожне мало свого отамана, було самостiйне, i кожне мало свою округу, свою частку землi, територiї, i тiльки на цiй частцi товариство й мало право робити своє дiло. Скоро воно переступало межу, захоплювало щось з територiї сусiднього товариства, то з цього зараз повставала промiж двома товариствами сварка, а часом i бiйка: коли одно товариство ловило людей з iншого на вчинку на своїй землi, то без жалю било їх i проганяло.
Але було дещо, що й зв'язувало промiж себе товариства: вони одне одному допомагали переводити якомога далi вiд крадiжки конi й продавати їх. Крадучи конi, Ярошеве городянське товариство не вело їх продавати в свiй город, а передавало iншому товариству, а те часом знов iншому, i бували такi випадки, що за однi сутки вкрадена коняка опиниться за яких двiстi верстов, у третiй уже губернiї. В цiй справi дуже допомагав Гапон. Сам вiн коней не брав, але мав двох дорослих синiв i вкупi з ними передержував крадених i одводив їх до iншого товариства або й просто на продаж. I Гапон, i кожне iнше товариство, продавши конi, зоставля-ли собi звичаєм установлену частку грошей за "комiсiю", а все iнше передавали тому, вiд кого мали конi. I так грошi передавалися аж доти, поки доходили до того товариства, що i вкрало конi. Контролю тут, звiсно, не могло бути, але всiм коноводам дуже залежало на тому, щоб по змозi все було без одурювання, i через те цi справи роблено бiльш-менш чесно. Та коноводи завсiгди знали, скiльки за яку коняку можна б узяти, то вже коли грошей приходило менше, часом сварилися, i це примушувало iнших бути обачнiшими й чеснiшими.