Серед темної ночi
Шрифт:
Сьогоднi вiн продав за три рублi своє пальто. Осiнь тiльки почалась i була суха й тепла,можна поки було й без нього прожити, а далi… що буде! За карбованця купив сокиру i вийшов на базар… Його зараз же взято колоти дрова. Роман дуже зрадiв цiй роботi. Але поки вiн наколов купу дров та заробив пiвкарбованця, то в нього так заболiли крижi й руки, що вiн кляв свою роботу всякими словами. Ввечерi пiшов у нiчлiжний, стрiв там Лукаша i з горя проїв i пропив з ним увесь свiй заробiток.
Щодня Роман стояв
"Доробився!" - гiрко нарiкав на свою долю Роман, iдучи ночувати знов у той садовий театр. Тепер це було не так добре, як попереду, бо вже пiшли дощi i зробилося враз дуже холодно. Роман страшно намерзся, стоячи на базарi, i був голодний. Вiн увесь трусився.
Дотягся до театру, перелiз через поручата i пiшов у свiй закамарок. Iдучи темною сценою, вiн спiткнувся на щось i трохи не впав.
– Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошкає?
– несподiвано гримнуло з темряви.
Роман пiзнав голос Патрокла Хвигуровського: це вiн на нього спiткнувся.
– Се я, Роман,одповiв.
– Який Роман, азiнус?
– Та тот, що з вами в ночлежному ночувал.- Увесь цей час їм не доводилося стрiватися.
– А чого ж ти тут?
– Та должно того, що нєту на ночлежний деньог.
– Резон, хоч ти й болван!
– А чого.ж я болван?
– А того, що повинен тут ночувать.
– Та й ви ж тут ночуєте.
– Я - iнша рiч. Я, братку, так собi… ще вдень сюди зайшов, а був трошки випивши… та як лiг - та й досi!.. Ну, а все-таки я це мiсто, правда, знаю добре… Дак це вже нiч?
– Нiч.
– А чого ж ти зубами ухналi куєш?
– _ Бо холодно.
– Холодно? Ну, сiдай бiля мене та погрiйся! Чого стоїш? Сiдай! За це платити не доведеться.
I вiн у темрявi пiймав його за руку й потяг униз. Роман сiв бiля нього.
– Еге, та ти, парубче, без пальта!
– Атож…
– А де ж воно?
– Загуло.
– Ну, й ти ж скоро загудеш.
– Куди ж я буду густи?
– К чортовому батьковi в зуби! Пропадеш без одежi.
– Продал… топор нужно било купить… Що ж мiнє було делать?
– Клапоухий азiнус! Попитайся мене, то я скажу, що тобi треба робить.
– Говорiть!
– Я тебе поведу до добрих людей.
– Ведiть!
– Там, поки що, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть грошi.
– Хароша штука, спасибi вам!
– Не кажи - хароша, поки не з'їв! Як будеш розумний, то матимеш i роботу.
– Какую?
– Кращу за ту, яку робиш.Тодi знатимеш.
– Пущай i так!
– Тiльки одно…
– А що такое?
–
– Ето можно.
– Заприсягнись!
– Пущай мене хрест побйоть i сира земля не прийметь, єжелi кому скажу.
– Добре! А коли зламаєш присягу, то я _тобi зламаю шию… I пiд землею знайду. Цiла голова не буде. Цього не забудь!
– _ Не забуду.
– Гайда.
II
Довго йшли через увесь город, аж поки прийшли до якоїсь темної i грязької вулицi. Перейшли її всю. Наприкiнцi вулиця вiдразу падала вниз i звертала в якийсь яр. По обидва боки яру, попiд глиняними кручами, блимали маленькими вiкнами невеличкi хатки. Лiхтарiв не було,- тiльки й свiту на вулицi, що з тих вiконечок. Ноги грузли в глинi, розмоченiй дощами. Роман уже набрав у свої дранi чоботи стiльки води, що всi ноги були мокрi.
– Iди сюди попiд тином,- сказав Патрокл,- бо тут та-ка халдейська калюжа.
I справдi, всю вулицю залила величезна калюжа. Це було найнижче мiсце в яру, i вода стiкала сюди з усiх високостiв.
З бiдою, чiпляючися за хворостяний тин, просунулись повз калюжу.
– Ну й грязюка!
– жалiвся Роман.
– Ще й лучче: як упадеш, то не заб'єшся.
– Та куди ж ми зайшли?
– У Рiвчаки!
– Какiї рiвчаки?
– Так зветься… Iди за мною!
Вiн завернув до двору. Одчинив хвiртку, впустив Романа i по-хазяйському зачинив за їм. У дворi хата, здається, гонтом крита, праворуч - якiсь шопи, чи що.
Загарчав у темрявi собака.
– Цить, Хамло, цить! Се я. Здоровенний пес, пiзнавши Патрокла, почав лащитися до нього.
– Що? Хiба давно не бачив мене? На вже, на! Витяг щось iз кишенi i дав Хамловi.
– Добрий канiс! Гарний собацюра!.. Ну тебе к чорту! Хвостом усю пику заляпав.
Пiдiйшли до хати, i Патрокл загрюкав у засуненi дверi.
Чути було, як хтось вийшов з хати, i чоловiчий голос озвавсь у сiнях:
– Хто там?
– Одчиняй, то й побачиш!
– Патрокл Степанович?
– запитав стиха голос.
– Атож.
Хазяїн упустив гостей i зараз же знову засунув дверi. Увiйшли в хату. Це була звичайна мiщанська свiтлиця: велике лiжко праворуч пiд стiною, лiворуч стiл, а круг його простi дерев'янi, помазанi рудою фарбою, стiльцi; ближче до дверей - праворуч пiч, лiворуч - шафа. Стiни облiплено поганенькими, нечистими вже шпалерами; на стiнах три малюнки без рамцiв, прибитi просто гвiздочками: копiєчнi базаровi ляпанцi, всi помазанi мушиними слiдами. Якась жiнка, мабуть, хазяйка, блiда й худа, клала спати дитину в колиску, а за столом сидiв Лукаш.