Сестри Річинські. (Книга перша)

Вильде Ирина

Романик, окинувши оком зал, вирішив пояснити:

— Панове, я маю на думці українців як націю в державно-будівничому значенні. Зрештою, так сказати, мій реферат дискусійний. Після реферату буду давати відповіді тим, кому щось буде неясно. А тепер є прохання вести себе парламентарно і замкнути двері. Хто спізнився — хай нарікає сам на себе.

— Слушно! Слушно! — підтримали його з різних кутків залу.

Романик знову ковтнув води, ніби цілющого трунку, від якого на нього повинно зійти натхнення.

— Отже, українців у розумінні нації-будівника, нації — творця прогресу історії ще немає.

— Ти, — почувся чийсь

голос зліва від Ольги, — а Дніпрогес — то не прогрес?

По залу прокотився дружний сміх. Ольга й собі посміхнулася. Надто вже до ладу склалася оця гра слів.

Романик, витягуючи по-гусячому шию (від чого кадик совався то вверх, то вниз), продовжував:

— Отже, поки що українці проявили себе як отара баранів, яких експансивні загарбники для власних цілей ведуть на знищення, а вони йдуть з покірно похиленою головою, не здатні у своєму мерзенному сервілізмі [171] на найменший опір…

171

Раболіпство, підлабузництво (латин.).

— Мой [172] , та що ти!? — знову пролунав той самий глузливий голос ліворуч від Ольги.

В залі загомоніло. Романик зробив рух рукою: мовляв, йому важко продовжувати в такому гаморі.

— Дайте йому спокій! — пролунав знайомий, як здавалося Олі, голос із задніх рядів. — Для нього вигідніша теорійка баранів… А втім, він же не про нас говорить, а про таких, як він сам… Продовжуйте про себе, пане Романик, продовжуйте!

В тім «продовжуйте, пане Романик» було стільки явного глуму, що доповідач на мить розгубився. Гарячково, не здаючи, мабуть, собі справи, що робить, почав збирати докупи розкладені на підвищенні папери.

172

Вигук при звертанні у значенні «гей», «ой».

— Романик, продовжувати! — крикнув хтось безапеляційно, як можна було здогадатись, із своїх. Це опам'ятало доповідача. Рука відсахнулася від паперів, і він почав далі:

— Отже, це нонсенс, бо боягузи й так приречені на смерть. Сучасний українець не чинить опору насильникові, тому що в його склеротичних жилах, замість крові, тече гнила сукровиця, а мозок нації, її інтелігенцію, точить хробак опортунізму, пристосовництва і рабського підлабузництва [173] .

173

Автор у цій доповіді користувався фактичними матеріалами.

— Без автобіографічних довідок! — вигукнув хтось із залу.

— Тс-с!

— Тихо там!

— Хай далі городить!

— Мовчати!!!

Романик статечно перечекав, поки зал зовсім заспокоїться.

— Отже, українці такі, які вони є на сьогоднішній день, це — заповідник матолків [174] , півголовків, роззяв, роль яких в історії зводиться до служіння куди менш природно обдарованим, куди менш талановитим, зате спритнішим, не позбавленим рицарського духу, народам.

Українці — це стадо історичних дурнів (зал обурено загув), яких хитріші сусіди віками обкрадають і в музиці, і в живопису, і в наукових відкриттях.

174

Йолопів (з пол.).

— Правду говорить, — вигукнув хтось, стримуючи сміх, — римляни в нас Овідія вкрали!

В залі зробилося весело. Хто не зрозумів дотепу, став упівголос допитуватись, хто це такий Овідій та як його римляни викрали у слов'ян. Романик не зразу опам'ятався.

— Врешті, — снував він далі, — українці, по суті, — політична проститутка, яка на протязі віків продавала себе кожному, хто давав більше.

— Но, но, гальмуйся на закрутах! — десь з галереї впала фраза, як каменюка.

— Не примазуйся до українців!

— Спокій! Спокій там! — зашуміло внизу.

— Дайте йому виригатись до решти!

— Мовчати!!!

— Найлагідніший епітет, що впав на адресу українців, — це дурні Івани, які біжать з відкритими обіймами до кожної простягнутої руки, не знаючи у своїй тупоумності, що друга рука того держить ніж за спиною.

— Крім того, українці як слов'янське плем'я з природи пасивні до найглибших основ своєї духовної структури. Історично відомо, що імпульс до державної творчості на слов'янському грунті давали чужі напливові елементи. Основу Русі поклали напівкочуючі завойовники варяги. Завдяки їм почалася уніфікація і організація держави, яка спиралась на князівські дружини. Козацька Україна виникла, теж дякуючи активним елементам, що напливали з Заходу через Польщу й Литву…

— Оселедці! Оселедці! — запищав хтось у залі підроблено тонким голоском.

Голова зборів, пан Костецький, який до цього часу намагався зберігати нейтралітет, звівся за столом:

— Прьльошу панства, то неможлива рьлыч! Як так далі піде, то я, прьльошу панства, буду змушений для порьльядку викликати…

— Поліцію! — підказав хтось з залу.

Зал зашумів.

— Певно, що так!

— Свій до свого! — вже зовсім глузливо.

— Слухайте, поліції не треба аж визивати, вона й так… слухайте, чекає лише сигналу!..

— Спокій! — вдарив пан Костецький долонею по столі. — Де ми знаходимося? Іде серьльозний доклад і рьльаптом — оселедці! Прьльошу панства, це вже перьльеходить всякі межі! Що за оселедці? Прьльи чому тут оселедці?

— А я зараз поясню, — озвався автор репліки.

Шамотня в залі не вщухла, хоч, здавалося, голоси й притихли. Кілька десятків людей заворушилося на своїх кріслах, шукаючи очима того, хто подав голос.

Ольга й собі повернула голову в його бік, але за спинами так і не могла побачити тамтого. Вчула тільки, як він голосно пояснював:

— Тут доповідач каже, що українці взяли все з Заходу. Це не зовсім історично вірно. Я хотів сказати, що, наприклад, оселедці і шаровари козаки запозичили від турків… Нє… нє… це факт. Я можу історично доказати.

Йому не довелося давати історичних довідок, бо в залі знявся такий веселий гармидер, що він, либонь, сам своїх слів не чув.

— А про українсько-російські взаємини… нічичирк, — десь недалеко від Ольги залунав той самий, що перед тим, знайомий голос.

— Так ото, брате, фабрикується історія! Чекай, послухаймо, якого він далі харамана гнутиме!