Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
— Тю, дурний! Та хай мама перестане до церкви ходити.
— А ти скажи моїй мамі, вона тебе якраз послухає! Тепер, кажуть, Курочка дає гроші, хоче в село ченців спровадити. Місію на мою маму. Може, ченці зуміють вигнати злого духа з моєї мами.
— То добре.
— Що добре?
— Може, нарешті твою маму відкине від попів.
— Ага, ти не знаєш моєї мами. Вона слабкого здоров'я, і якби мамі щось сталося…
— А ти подумай, як запобігти цьому.
— Та що тут думати?
— Ні, ти, бачу, хочеш, аби я тобі до голови все лопатою нагорнув? Ти боїшся, що коли приїдуть ченці і почнеться та місія, то мама може не витримати. Тобі жаль мами, я розумію, то подумай. Але як? В селі вже більше ніхто нічого не вартий, тільки Курочка і ксьондз мають голос? Мой, Олекса, як ти важко думаєш! Ніхто не
Олекса посміхнувся:
— А я в маму вдався. Маєш що закурити?
Але закурити не довелося, бо в цех увійшов Філіпчук. Як розплився за останні роки цей красень мужчина! З колишнього гімназиста-атлета залишилась тільки непропорційно мала голівка без шиї, бо та злилась з тулубом.
Шеф, очевидно, не хоче визнати цієї зміни, бо вперто доношує старі костюми, від чого штани в нього не сходяться на животі, а з-під рукавів піджака вилазять манжети сорочки, які йому доводиться раз по раз запихати назад.
Шеф не стає за реал. Навпаки, просить всіх у цеху відірватись від роботи, бо йому треба поділитись деякими міркуваннями з приводу справи, яка стосується їх усіх:
— Ми тут, прошу я вас, як одна родина. Так відчуваєте ви, сподіваюсь, так відчуваю і я. Тому я вважаю, що розмова між нами може бути тільки щира.
У Бронка засвербіло в носі. Він чхнув. Шеф незадоволено крутнув головою. Можна було, мовляв, примусити свого носа помовчати в таку хвилину. Невихованість, якщо не сказати хамство!
— Ситуація, прошу я вас, така, що нам з вами загрожує спільне нещастя, і нам треба, — він зчепив пальці з пальцями, що мало символізувати ланку в міцному ланцюгу, — ось як триматися разом! Іде, прошу я вас, ворожий наступ на українську культуру. Так, це без перебільшення і всяких там поетичних прикрас. Я зараз викладу. Проте, можливо, панове вже дещо чули, а якщо чули і зі мною про це не поговорили, то я міг би мати слушний жаль з цього приводу… Але я не буду дріб'язковим. Я скажу коротко…
Те коротко ще тяглося досить довго, поки нарешті отаким квітистим стилем Філіпчук не виклав те, з приводу чого вже велися дискусії серед друкарської братії. Йшлося про те, що профспілка друкарів, якою фактично керувала ППС, бачачи, що прогресивна організація друкарів куди, до речі, вже скоро рік як належав і Бронко, переросла в силу, яка може стати конкурентом профспілки, почала бити тривогу, домагаючись злиття цих двох організацій, лицемірно начебто заступаючись за робітника, якого визискують неорганізовані, так звані «дикі» власники друкарень. Зовні все було гаразд. Природним було, що профспілка турбується долею так званих нецінникових друкарів і хоче залучити їх до своєї організації, щоб захистити від визиску власників друкарень. Фактично ж причиною такої турботи була та обставина, що організація друкарів виростала в силу і своїм політичним впливом і популярністю серед робітників загрожувала авторитетові «Вогнища». Пепеесівці як численна більшість мали надію, що революційна меншість розчиниться в їх масі. Коли це питання виникло, Бронко виступив проти злиття. Як аргумент, висунув той факт, що за злиття висловились і власники друкарень. Не може бути чистої пролетарської ідеї там, де буржуй боротиметься за те саме, що й пролетар. Бронко рішуче і категорично був проти саме тому, що організація вже спроможна була самостійно лише шляхом страйків домогтись у «диких» власників зрівняння і підвищення зарплати, скорочення робочого дня. Бронко був проти і заявив про це якось Каминецькому, що він активно відстоюватиме свій погляд.
— Знаєш, тобі не доведеться цього робити, бо є рішення ЦК влитись у «Вогнище» і діяти серед мас, а не творити окремі острівці.
— Якщо таке рішення ЦК, — з досадою заперечив Бронко, — то виходить, товаришу Каминецький, що ЦК хоче того самого, що ППС-правиця. Як ви це поясните масам, народові?
Каминецький зажурено зітхнув.
— Дивлюсь на тебе і не знаю, що за чорт нуртує в тобі?.. Ти свій чи не свій? Невже ж ти не розумієш, що ЦК згори видніше? Пепеесівцям здається, що вони нас обійдуть, а ми покажемо, що маса піде за нами. От тобі широке поле до боротьби, є над чим попрацювати.
Такі чутки не могли не насторожити Філіпчука. І от тепер він намагається по-своєму відкривати Америку. Бронко зацікавлено наставився слухати його.
— Панове (як тривога, то до бога, — раніше він не називав їх панами), напевно, чули, бодай дехто з вас це чув, що тепер… що від вас будуть вимагати різні там робітничі збори, щоб ви вступали у звйонзек, чи, як його тепер — по-більшовицьки стали називати, — в профспілку. Та ба! Раз ви будете членами профспілки, то для того, щоб мені держати вас на роботі, я повинен бути членом організації власників друкарень. Це, прошу я вас, ніби для того, щоб я вас не визискував, а з другого боку — не робив конкуренції тій же організації власників. На перший погляд, прошу я вас, все в порядку. А в дійсності? А в дійсності маємо справу з дуже хитромудрим замаскованим, поданим під дуже гуманним соусом, наступом на українську культуру. Так, прошу я вас. Я вже колись говорив і ще раз повторюю, що ніколи не повірю, щоб поляк міг стати соціалістом, бо в поляку, будь він хоч сто разів інтернаціоналістом, завжди дріматиме причаєний шовініст і україножер.
«Ого! — подумав Бронко. — Пан Філіпчук вдається до своїх заяложених аргументів».
— Це, прошу я вас, тепер підтверджує саме життя, — правив Філіпчук. — Добре. Подивимося ж їх позиції: я вас експлуатую, і ППС, — а ми знаємо, Завадка, хто стоїть за плечима «Вогнища», — стає на ваш захист. Хто повірить цій небилиці? Я вас питаю, хто повірить цьому? Мало того, я не лише експлуатую вас, але і являюся конкурентом організації власників друкарень. Отже, виходить, що ви, вступивши в профспілку, підтримуватимете і цю організацію. Це вже, знаєте, і в голові не вкладається: з якої речі український робітник має підтримувати польського буржуя?
«А чорт побери, — подумав Бронко, — це ж мої слова! Невже ж, товаришу Каминецький, ви й тут маєте рацію?»
— Хіба, може, світ кінчається, бо, прошу я вас, хто є членами організації друкарів? Таж дев'яносто дев'ять процентів там поляків і жидів. Але оскільки я економіст, то хочу, прошу я вас, щоб ми з вами подивилися, як це практично виглядатиме. Облишимо, Броник, всякі там ідейки, а подивимося і на наші дебет і кредит. Хто наші клієнти, прошу я вас? Українська газета, українська книжка, дрібні роботи, українські товариства, які, прошу я вас, не отримують дотацій ні від староства, ані від міністерства освіти. Отже, більше платити за роботу, ніж вони платять, вони не зможуть, бо їх споживачі, у свою чергу, — це безробітний інтелігент, або робітник, або селянин. А коли я стану членом організації власників друкарень, а ви — членами профспілки, то я повинен вам насамперед зрівняти зарплату, тобто всім підвищити її майже на п'ятдесят процентів, а декому то і на сімдесят п'ять. І що воно вийде, прошу я вас? Звідки я візьму такі гроші? Я натисну на свого клієнта. А звідки візьме клієнт? Він натисне на свого клієнта, — а той де візьме? — бо його вже й так притиснула криза та безробіття. І він відмовиться від книжки і газети. А відмовиться клієнт — відмовлюся і я, і вийде таке, що мені доведеться закрити друкарню, а це потягне за собою загибель української культури і ваше безробіття. На папері, теоретично, ви матимете високу зарплату і семигодинний робочий день, а практично будете працювати по два, а то і по дню на тиждень, та й то буде добре. От тепер, прошу я вас, стала, думаю, зовсім ясною опіка і поміч ППС. Ось бачите, я вам довів — принаймні гадаю, що довів, — чого прагне польський уряд: знищити українське друковане слово, угробити нашу національну культуру, а вас, українців, зробити її гробокопателями. Я не думаю, що серед вас є такі, щоб їм підходила ця роль. От все, що я мав вам сказати…
Всі мовчали, але Бронко відчував на собі їх погляди і знав, що, власне, йому треба було виступити і задати тон. Логіка Філіпчукових висновків була сильна і, зрозуміло, могла впасти тільки під натиском ще сильнішої.
Бронко глянув на хлопців. Всі були під враженням слів хазяїна. Тут вже не грали ролі симпатії чи антипатії, адже для них давно було ясно, що польський уряд не зацікавлений у розквіті української культури.
— Я хочу почути, панове, і ваше слово. Я бачу, ви чогось чекаєте. Я, — він єхидно посміхнувся, — дозволю собі, прошу я вас, вгадати, що думає Завадка з приводу цього. Я скажу, Броник, а ти чесно признаєшся, якщо я вгадаю.