Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
Романик, вкрай незадоволений, що його знову перебили, навмисне продовжував паузу. Нарешті почав перервану думку далі:
— Але ці елементи, отже, згодом деморалізувалися і денаціоналізувалися. Під впливом анархічного індивідуалізму українці, як і інші слов'яни, втрачають організаційно-творчі прикмети. Зразком всебічності духовних цінностей може служити сучасна культура Заходу, що виросла на грунті різнокровних сполук з перевагою германського елемента, що дає право нам говорити про її германський характер. Глядіть і завидуйте: германець пише критику чистого розуму і винаходить залізницю.
— А Грибоєдов? — гукнув тут же хтось біля вікна. — Не письменник і не дипломат?
— А Франко? — включились інші голоси. — Не поет і не вчений? А Шевченко — не геніальний поет і художник?
— А Міцкевич? — питав чийсь жіночий голос. — Не геніальний поет і професор?
— Дайте йому спокій! — знову озвався знайомий Олі голос. — Та то ж все нікчемні слов'яни!
Цим разом Романик, очевидно, вирішив перечекати шум в залі з олімпійським спокоєм, але оскільки шум не стихав, то йому довелося продовжувати:
— Отже, історичні умовини закликають до життя новий тип українця. Це — тип володаря, героя, творця…
Ці високопарні слова так не гармоніювали з його миршавою постаттю, що Ольга аж очі заплющила, щоб не дивитись на нього.
— Наступає епоха українського Ренесансу, — продовжував Романик, — який мусить бути куди глибший, куди більш значний для історії, ніж італійський Ренесанс, ніж французька революція. Адже йдеться про створення нового типу української людини, яка, по суті, має бути людиною з прометеївськими поривами духу, з геркулесівським розумінням труднощів, постійно активна, повна життя — фаустівська людина.
Олі стало смішно.
«І Прометей, і Геркулес, і Фауст… Можна б вплести у цей вінок ще й Самсона, Спартака, нашого Кирила Кожум'яку, — і що з того? Романик однаково не перестане від цього скидатись на неопірене хиженя…»
— На шляху до здійснення цих історичних завдань нація мусить зміцнювати свої біофізичні сили та поширювати територію хоч би шляхом загарбництва чужих земель. Історію творять мужчини, а призначенням мужчини є війна і зненависть, бо хто не вміє ненавидіти, той не є мужчина. Українська ж нація поки що не дала справжнього мужчини в біогромадсько-суспільному розумінні цього слова. Щойно новий тип українця дасть здоровий початок справжньому мужчині…
— А… а… про рецепт на того нового українця можна довідатись? — спитав чийсь охриплий, видко, навмисне замаскований голос.
У залі знявся сміх, з якого виділявся розкотистий чоловічий голос. Він сміявся, начеб пив ковтками воду.
Почулись погрозливі вигуки, як можна здогадатись, однодумців доповідача.
Романик ображено замовк. Поза тим, ця примусова пауза знадобилась йому для того, щоб висякати носа та розчесати пальцями довге, рівне волосся, що весь час спадало йому на щоки і робило його вузьке неголене обличчя зовсім мавпоподібним.
Слово знову взяв пан Костецький:
— Панове! Панове! Прьльошу спокій, будемо прьльодовжувати! Прьльошу панства, після доповіді будуть запитання, прьльошу
— Отже, — почав улюбленим слівцем Романик, але в його голосі не почувалося вже попереднього розмаху. Всім було ясно, що опозиція готується до наступу, і це, очевидно, вплинуло негативно на самовпевненість доповідача. — Отже, виходячи з біофізичних і біопсихічних законів, українська нація для того, щоб спромогтися видати з себе надлюдину, тобто новий тип українця, мусить до своєї гнилої густої крові прийняти свіжу здорову струю. Іншими словами, ту застояну сукровицю треба змішати з життєдайними первнями германської крові…
— Де Рим, а де Крим, а де зелені свята! — вигукнув хтось з гальорки, і зал знову начеб хто підпалив сміхом…
— Спадковість, за майстером Гінтером, це пізнані і признані вартості, повна гармонія з собою, відкинення всяких ухилів, викликаних надбудовами ззовні, здійснювання у власній життєвій поведінці, а в біологічному — це поставлення перед власні очі своєї душі духовних вартостей, втілених у зразкові покоління. Інституція подружжя така, яка вона сьогодні є, не може задовольнити ідеологів нової Німеччини. Природний добір чоловіка й жінки, які мають сплодити людину вищого типу, повинен стати справою громадського або, у всякому разі, партійного контролю…
— Ого, то веселі речі! — засміявся хтось тут же за спиною Ольги. Йому відгомоном відповів сміх з різних місць залу.
— Прьльошу панства, прьльошу панства! — розмахував руками пан Костецький, ніби збирався решетом прикрити горобців. — Кінець кінцем це непрьльистойно! Дайте докінчити доповідачеві. Пане Рьльоманик, прьльошу…
— Отже, виховання нової людини повинно починатися ще в лоні матері. Перепрошую, ще до лона матері. Жінка ще до свого запліднення (Ольга зиркнула з-під вій на кузин: Аврельця вперлась підборіддям в груди і вся пашіла жаром, а Маруся, не менш червона, слухала з напіввідкритим ротом) повинна бути на спеціальній дієті, щоб підготувати відповідні біофізичні умови для майбутнього нащадка.
В залі знявся шум, як курява. Пан Костецький стукав олівцем по столі, потім по графині з водою, врешті почав дзвонити склянкою об графин. Зал заспокоївся, але не зовсім. Костецький пошептався про щось з Романиком, той, видко, нерадо, морщачись та кривлячись, але все-таки, як можна було здогадатись, дав себе переконати й погодився на те, що йому пропонував пан Костецький.
— Прьльошу панства, прьльошу панства, ще хвилина уваги. Зважаючи на те, що доповідь, зрештою, надзвичайно цікава, затягнулась понад півторьльи години, доповідач на цьому закінчує. Кому що неясно, прьльошу давати питання.
У залі відразу загомоніли на всі лади. І хоч всі голоси, здавалося, зливались в один гамір, проте в загальному потоці відчувались прихильні й ворожі для доповідача інтонації.
Романик зовсім охляв. Був подібним до накрохмаленої ляльки, яку необережно залишили під дощем.
— Я прошу слова, — відізвався чийсь свіжий, задерикуватий голос.
Всі шиї потягнулись у бік голосу. Посеред моря голів стояв високий з вихрястим чубом рум'яний блондин.
— Ви бажаєте дати запитання чи виступати?