Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
— Для виступів слово пізніше…
— А в мене запитання!
За спиною Ольги заскрипіла лавка.
— Не трьльеба, не трьльеба, — замахав руками головуючий. — Питання можна й звідти. Чого сюди?
Бронко, що вже порівнявся з рядом, в якому сиділа Ольга, мовчки пробивався вперед, до сцени. По рухах Бронкової голови та спини Ольга здогадувалась, що місцями йому ставили рогатки з колін, а місцями мало що не на руках перекидали його на ряд вперед. Нарешті він, спітнілий, вийшов на сцену. Став, широко вперся ногами в підлогу, оглянув зал, а потім вже знайшов очима
— Що вам неясно, пане Завадка?
У Костецького від обурення трусилася нижня щелепа, але він намагався до кінця зберегти об'єктивність головуючого, бодай про людське око.
Завадка посміхнувся вузькою, злою посмішечкою:
— Багато мені чого неясно, пане голово. Та й не дивуйтесь… Доповідь була вже надто високого штилю.
— Пане Завадка, ми постарьльаємося відповісти на ваші питання, якщо вам неясно щось. Тільки прьльошу вас без усяких там прьльовокаційних штучок. Доповідь наукова, серьльйозна.
— Навіть дуже, пане голово!
По залі весело загуло.
Завадка, випереджаючи функцію пана Костецького, схопив з стола склянку і подзвонив нею об графин.
Оскільки веселий гул підняли саме прихильники Завадки, то вони зразу ж і притихли.
— Я питаю… Мені цікаво, чого це ми, українці, маємо у всьому наслідувати німців, які, слухайте, протягом всієї нашої історії ніколи не доводились нашому народові ні сватом, ні братом чи хоч би, вибачте, кумом?.. Чого це ми взагалі маємо когось мавпувати? Поруч з нами від самої колиски живе наш найближчий брат і друг російський…
Зал, який у відносному причаєнні слухав Завадку, на слові «російський» вибухнув, начеб міна розірвалася.
Схвальні, гарячі оплески мішались з хуліганським свистом і тупотінням ніг, так само як і слово «славно» злітало у повітря з словом «ганьба». «Слава Росії!» — вигукнув хтось від усього серця, а йому у відповідь розляглося густим басом: «Ганьба агентам червоної Москви!»
— Якщо йому дадуть ще слово, то може дійти до бійки, — зауважив хтось недалеко Ольги тоном, з якого відчувалося, що він не мав би нічого проти такого видовища.
Завадка, обпершись на стіл, заклав ногу на ногу, ніби відпочиваючи. Ця легковажна поза трохи охолодила найбільш розгарячених. В залі скволу стихало. Завадка став у попередню позу.
— Чого ж ви такий рейвах підняли? Ощаджуйте свої сили, а то видихнетесь на дрібне, — а коли дійде, слухайте, до істотного, то чим будете горлати?
— Прьльошу питати! — закликав його до порядку вже розлючений пан Костецький.
— А що я роблю! — огризнувся Бронко. — Хіба я не питаю? Але я зараз… ще одне питання, пане голово. Я хотів запитати, тобто хотів би знати, хто дав право нещасному доповідачеві…
— Прьльошу без епітетів! — аж схопився Костецький.
— …паплюжити український народ і називати його стадом баранів, ідіотів…
— Ганьба! Ганьба йому! — вибухнуло кілька голосів водночас, але Завадка попросив рукою спокою, і в залі притихло.
— …і тому подібних дурнів, коли саме українці поруч з росіянами… та будьте ж тихо! — прикусив він губу. — Коли українці взяли збудували соціалістичну…
Останнє
— Вони будуть зараз битись… я боюсь! — вп'ялась Аврельця пальцями в Олину руку, мовби кігтями. — Ходім звідціль… Я боюсь…
Ольга повернулась, щоб податись до виходу, але дорога туди вже була відрізана. Біля головних дверей стояв гурт чоловіків з палицями, які нікого не випускали.
— Ви не маєте слова… я… позбавлю вас слова!.. Позбавлю! — пирскав слиною Костецький і горнув до грудей руки, начеб відібране слово було щось на зразок кошика з яблуками, що його видирав Завадка.
Завадки вже не було на сцені. На його місці стояв юнак з буйною солом'яною чуприною. Хоч його не було чути, але з жестикуляції в бік Романика можна було здогадатись, що йому сподобалась відповідь тамтого.
Завадка тим часом стояв на імпровізованій з людських спин «трибуні» й далі питав. Завдяки здоровій горлянці (Ольга аж здивувалась: звідки у друкарського робітника такі здорові легені!), він перекрикував офіціального промовця, і тому з слів Бронка все ж таки можна було щось виловити для себе. Завадка запитував, але будував речення так, що в ньому була й відповідь. Наприклад, він питав, чи знає доповідач про те, що в заліщицькому так званому українському Мерано за урядовою статистикою щорічно вмирає сімдесят процентів українських немовлят? (Цю цифру Ольга почула виразно). Чи знають вони, що в Польщі (Ольга не дочула цифри)… людей кінчає самогубством з причин безробіття? А чи відомо, що сімдесят процентів проституток — це колишні звільнені з роботи? Чи відомо… Чи відомо…
Вже декілька разів його намагалися зіпхнути з «трибуни». Але «трибуна» відбивалась, і Завадка продовжував питати.
І тоді пролунав постріл. Ольга з неймовірною рівночасністю почула постріл і побачила, як Аврельця, скулившись, захиталась. Хтось з чоловіків підхопив і, немов дошку, спер її об лавку. Потім другий, а за ним третій постріл з протилежного кінця залу. Розлігся істеричний жіночий крик: «Ранили! Він вмирає!» Запах пороху рознісся по залу. З дзенькотом вилетіли десь шиби. В зал війнуло відразу свіжим повітрям. На сцену вискочив розкуйовджений Романик:
— Комуністи стріляють… Спасайтесь!..
Аврельця зціпила сині губи й закотила білки.
Ольга оглянулась на Маруську. Що з нею? Де вона?
Маруська зникла, як дим.
Дівчата з писком стовпились біля вікон. Хлопці одну за одною пересаджували їх через підвіконня. Можна припустити, що вони по той бік вікна падали комусь на руки. Біля дверей штурмували прохід.
Оля зі страхом дивилась, як там мовчки, істинно по-чоловічому приймають і віддають удари. З тієї рухливої мішанини спин і рук годі було взнати, чия бере. Середина зали була майже порожня. За вікном не вгавав поліцейський сюрчок.