Сестри Річинські. (Книга перша)
Шрифт:
«Давай, — подумав собі Рудий, — я настрашу старого, аби йому відхотілося нипати левадами». І тільки він підкрався з-за рогу каплички, коли звідти, — присяй-бо, хлопці, аби я осліп на оці двоє, коли брешу! — виходить ксьондз в рясі. Рудий зразу не те щоб злякався, а взагалі якось почув себе бентежно. Добре, що ще не вигукнув якої дурниці. Думав же, що то Ян. Коли оце ксьондз повертає обличчя до місяця, і він бачить перед собою покійного отця Аркадія Річинського. Рудий відчув, як йому чуприна наїжилася. Чогось подібного, хлопці, він ще не знав. Ну, стало волосся голками, аж шкіру стягнуло
А отець той, ну, викапаний вам Річинський. Навіть куточок рота піднесений злегка вгору. Тільки що не говорить. Ну, подумав Рудий, це або він збожеволів, або раптом дістав сорок один градус гарячки. А тамтой вийшов на світло і дивиться йому просто в лице, ще й головою похитує.
«Але чого це Річинський такий високий?» — спало на думку. Він дивиться, а ксьондз без ніг. Не стоїть, а пливе над землею. Цього, хлопці, було забагато вже навіть на його міцні нерви! А тут ще таке — хоче зробити знак хреста, а рука не ворушиться. Спаралізована. На мить світ закружляв перед ним, і він наче втратив притомність. Коли прийшов до себе — лежав на стежці, місяць світив йому прямо у вічі, а дорогою йшов якийсь селянин з бесагами через плечі. Привида наче корова язиком злизала.
От вірите, хлопці, чи не вірите, а таке трапилося з ним. І як це розцінити? Правда, випив перед тим два кухлі пива, — але що з того? От вам і загадка. Що ви на це, хлопці?
І, нібито насміхаючись над своєю матір'ю, Рудий повідомляє її слова: покійний Річинський доти буде отак ходити, доки не помститься тому, хто його загнав передчасно в могилу. І хоч Рудий щораз звертається з питанням: «І що ви на це, хлопці?» — Бронко мовчить. Мовчить свідомо, з далекосяглим розрахунком. По-перше, оце свинство з боку Рудого вважає Бронко свого роду школою для Олекси Загайчика. По-друге, Завадка здає собі справу з того, що своєю сутичкою з Рудим він передчасно розжене хмари, які збираються над їхнім цехом. Спудлювати, як говорять мисливці, із-за дурного Рудого постріл, призначений для Філіпчука, було б помилкою, за яку мало висікти по голому. П'ять років чекає Бронко на годину розплати з паном шефом, і ось вона наближається.
А все ж як прикро, що з того Олекси такий тюхтій! Як придався б Бронкові в цій розправі над Філіпчуком надійний, міцний лікоть товариша!
Бронко звертався вже навіть до Рити Валевської: чи не знає вона часом, як можна привчити себе не боятись?
Страх — це сигнал перед небезпекою, що загрожує організмові, і сам він не залежить від людської волі. Відчуття страху входить у так звану вегетативну систему, яка не піддається наказам нашої волі і творить в нашому організмові наче автономну республіку. Інше питання, що його Бронко, напевно, мав на думці, — це поборники страху. Людина може так узяти себе в руки, що вона слабо, а то й зовсім не реагуватиме на страх. Задовольняє така відповідь Бронка?
— Ви вивчаєте медицину? — спитав Бронко.
— Ні.
— Слухайте, а звідки ви знаєте про такі речі?
— Я вам скажу. Це входило в обсяг психології, яку колись обов'язково вивчали в університеті…
— А, в університеті… пшепрашам!
Рита спохватилась, що, не бажаючи того, торкнулася найболючішого місця в Бронка.
— Ти несправедливий
«Відколи це така висока думка про мене, хотів би я знати? Бо якщо цей комплімент має бути пластирем на болячку, то я файно дякую за нього».
От і Рита Валевська…
Сьогодні шеф не появлявся в цеху зранку. Щось там творилося, бо й Рудого покликав від реала до себе в контору.
Скориставшись з відсутності Рудого, Олекса став за його реал, ближче до Бронка.
Бронко, запам'ятавши оті побудники страху, що про них говорила йому Валевська, відразу ж пішов у атаку на Загайчика:
— Слухай, ти можеш мені пояснити, чого ти боїшся, як це відбувається в тобі, коли той дурень починає розводитись про тих духів? Тобі що здається: Річинський вставне з гроба і прийде до тебе?..
Олекса, похнюпившись, мовчить.
— І що мені робити з тобою, Олексо? Таж я тебе, курячий ти сину, спеціально на похорон тягнув, щоб ти подивився на його труп. Ти ж бачив, як перев'язали йому підборіддя серветкою, аби сукровиця не заплямила простирала… Ти віриш, що той гній може звестися на ноги і піти тебе лякати, коли всі кури заснуть, всі люди заснуть?
— Та чого ти хочеш від мене? Чого причепився? Тобі більше немає про що говорити? А я думаю. Я все думаю, коли мене старий покличе до себе…
— А може, й не покличе ніколи…
— Ага, не покличе? Ти лише зваж, яким він оком поглядав на мене. Я вже чекаю, чекаю з дня на день, вже приготувався, а він, ади… Ти не знаєш, чого не обнародують вбивцю каноніка?
— Мені здається — я, правда, не певний у цьому, — але мені здається, що це їм поки що не на руку. Ти, слухай, поставив їх у ще більш незручне становище…
— Ти що хочеш сказати?
— Та не перебивай, до холери! Вони так розбубнили про вбивцю Річинського, що дехто уявляє тебе тільки з кривою ножакою в зубах. Ти повинен вже самою своєю персоною сіяти страх, а ти подивись на свою добродушну, дурну морду: хто повірить, що ти можеш вбивати і різати людей, як свиней?
— Це ти так кажеш, а вони, знаєш…
— Хто вони?..
— В нас у селі є такий один багач-свиня…
— Кожний багач — свиня.
— Та я про нашого. Про Курочку. Коли це сталося з Річинським, він думав, що мене зараз же проженуть з роботи або засадять у кримінал. Мій тато з ним здавна на ножах.
— Та я собі уявляю.
— А тепер він бачить, що мені поки що нічого не кажуть, і він задумав… Ходить з нашим ксьондзом і змовляється.
— А що тобі ксьондз зробить? Не схоче тебе повінчати чи дитини охрестити?
— А, тобі добре говорити. А там в селі мама. Як проповідь — так він і починає з амвона виганяти з мами злого духа, ніби що такого сина вродила. Хоче, аби мама прилюдно відреклася мене…
— Називає прізвище?
— Та що там прізвище, коли й так все село знає, про кого мова.