Сестри Річинські. (Книга перша)

Вильде Ирина

В коридорі почулися кроки. Це, напевно, шеф з горя пішов хильнути келишок, що, до речі, останнім часом траплялося з ним досить-таки частенько.

* * *

Перепалка з Філіпчуком, яку Бронко про себе розцінив як генеральну репетицію перед великим боєм, віщувала йому безробіття. При цьому подумав не про матір, а про Сташку. Розумів, що при сучасній фінансовій кризі безробітний жених — це жалюгідна фігура. І як поставилася б Стаха до нього, коли б дізналась, що саме він опинився в становищі того безробітного жениха?

З притаманною

йому запальністю відразу вирішив: якщо Стаха гідно витримає цю пробу вогнем, то, слово честі, ще сьогодні назве її своєю. Якщо ж злякається, то тільки й бачитиме його біля себе.

Сташку застав біля воріт. Видко, побачила його з хати й вибігла назустріч.

Незважаючи на вечірню прохолоду, дівчина була у маркізетовій блузочці з коротенькими рукавами. Навіть у сутінках помітно було, як випинались з-під блузки високі повні груди, яких Стаха, звичайно, і наміру не мала приховувати.

Сташці, очевидно, видалося, що Бронко, похнюпившись, не помітив її, бо перша окликнула його.

Бронко привітався, але залишився задуманим та невеселим. Сташка явно розгубилася.

— Що з тобою? — вибігла наперед нього за ворота. — Чого ти такий?

— Таке сталося, Стахо, що краще не питай. Ходи… я не хочу заходити в хату.

Стривожена Стаха, не допитуючись більше, побігла поперед нього. Сіли на своєму місці, на старій зрізаній груші за хатою, де провели не одну нічку.

Бронко зняв з себе піджак і накинув його на плечі Сташці, але не приголубив її на своїх грудях, як це бувало раніше.

— Кажи, що сталося! — припала до нього Стаха всією своєю істотою.

Бронко мовчав. Ті палаючі тривогою очі, ті напіврозкриті уста, що ледве-ледве переводили подих, та вичікуюча напружена поза, ті пальці, що конвульсивно чіплялись за його руки, — все те видалося таким рідним, таким безмежно йому відданим, що в Бронка серце защеміло від самої думки, що за хвильку все це може щезнути безповоротно. А чи не краще, Бронку, залишитись при ілюзії?

Тобто відступати? Ні! Тим паче, що сьогоднішній жарт завтра може стати дійсністю.

— Слухай, я тільки що на смерть посварився з старим. І от розумієш… одне слово… можеш полюбуватись мною. Від п'ятнадцятого я вже люфтінспектор, — випалив він одним духом.

— Як? — приглушено перепитала ледь побілілими губами. — Геть-чисто нагнав з роботи?

— Та кажу ж тобі, що від п'ятнадцятого можу вже собак ганяти…

Сташка випросталась і… засміялась.

Це був не звичайний її безтурботний, визивний сміх. Вона вхопилась за цей жалісний смішок, щоб влити ним хоч краплину бадьорості у Бронка.

— Ха! Чи ти перший, чи ти останній? Щось знайдеться. Ади, ще не так було, аби якось не було! Мав би чим журитись!

«А про те, що за мене може стати колектив, моя організація, що треба боротись, і не подумала. Не дійшли до неї ще такі речі. А стільки ми з нею балакали».

— Слухай, а ти не думай, що це так просто. Мене, слухай, звільнили з роботи, як неблагонадійного. Запідозрили у комунізмі. А ти знаєш, що це значить? Це, небого, значить, що мене ніде більше на роботу не приймуть. Ніде, розумієш?

Бронко

ніколи не забуде, як вона, хлипаючи, повисла йому на грудях, як прикрила його рот:

— Не говори, не говори таке!.. Я твоя, а ти мій, а решта мене ніц не обходить. А якщо б, — відгорнула вона з-над очей мокре від сліз волосся, — твої старі гризли тебе, що не можеш знайти роботи, то переходь до нас.

— А що твої скажуть, коли приведеш у хату безробітного хлопа?

— Пхе, що мені мої старі мають казати? Яке їх діло? Я що, за їх гроші даватиму тобі їсти? Я тобі кажу… я знаю… тато нічого не скаже. Будеш видіти. Сам не раз місяцями ходив без роботи. І якби не мамине прання, то тонко свистав би. А мама? Що мені мама може зробити? Найбільш — може з хати прогнати? Та ти не журись, під голим небом не будемо ночувати!

— А твої подруги не будуть сміятись з тебе, що годуєш безробітного трутня?

— А мені до Дунаю те, що будуть про мене подруги говорити. Якби я брала собі до серця все, що про мене плетуть, то вже й не жила б! Броник, Броник, — оповила його руками, — хіба ти не знаєш, хіба ти не чуєш, що я для тебе не то шматок хліба, а во!.. життя свого відкраяла б букату [178] , віддала б тобі?..

Бронко не дав їй договорити. Схопив Стаху попід коліна і, спотикаючись, поніс її просто під повітку, де лежала ще торішня отава.

178

Шматок.

— Стахо, — не цілував, а пив її, — невже ж ти… така, дівча? Стахо, та я тебе не віддам тепер нікому за жодні скарби світу! Слухай, ти тепер моя жінка. Розумієш, що це значить… жінка?

Стаха, забувши цієї хвилини про свої штучки, просто-напросто тихенько плакала від надмірного щастя.

— Бронку, — в'яло затуляла йому рота долонею, бо хотіла щось сказати, але він раз у раз перешкоджав їй, — я хочу тобі щось сказати.

— Ні, моя жінко, ти насамперед вислухай, що тобі чоловік скаже. Слухай, Стахо, я тим часом ще працюю. (Мало не задавив її в своїх обіймах, щоб звістка ця не зробила на неї великого враження)… Я збрехав, що старий вже прогнав мене… Зрештою, не так легко це йому вдалося б… Ти не подумала про це? Я лише здорово зрізався з ним. Ти не гнівайся на мене, Стахо, але мені хотілося перевірити, чого варта твоя любов. І от… — Він розгублено-щасливо потер долонею чоло. — Тепер вже напевно знаю, що ти є та, з якою я хотів би жити… Знаю напевно, що якби зі мною сталося щось, то ти від мене не відступишся.

— Ой Бронку, — знову всмокталася в його губи Стаха, — не говори такого, не говори!..

Раптом пустила його. Підвелась. Сіла. Стала пригладжувати розтріпане волосся, але помітно було, що робить це машинально.

— Бронку, — заговорила ніби чужим голосом, — я мушу тобі щось сказати, аби ти пізніше не мав жалю до мене…

Бронко щосили притягнув її до себе.

— Не треба, Стахо. Я здогадуюсь. Слухай, що там в тебе було до мене, мене це не обходить…