Сестри Річинські. (Книга перша)

Вильде Ирина

Всі розвеселилися.

— Добре, — погодився Бронко, вдаючи з себе веселого. Його голова весь час напружено працювала. Він знав, що як тепер не візьме моральної зверхності над Філіпчуком, то втратить всякий авторитет в очах товаришів.

— Ти думаєш, що ті справи треба розглядати, як то кажуть, насамперед з класових позицій, а не з національних лише… ну, словом, з класових позицій. Так? Признайся чесно, так ти думав?

— Так, — чесно признався Бронко. — Я так і думав, пане шеф.

— От бачите, як ми добре знаємо один одного. А це ще раз доводить, що ми таки

свої, яких би ми там політичних поглядів не дотримувались. Ти гадаєш, що зі своїх класових позицій міркуєш правильно. А ти знаєш, що в історії народів бувають такі моменти, коли для повалення зовнішнього ворога всі класи на той час примирюються між собою і об'єднують свої сили для спільної боротьби? Я думаю, що ми з вами не пошиємося в дурні і станемо не на інтернаціональну платформу, а на свою, таки українську. І ніхто нам нічого не закине. Ви не вступите до профспілки, а я не вступлю в організацію власників друкарень. Я думаю, що і жандармами нас ніхто не змусить до цього. Я завжди говорив і говоритиму, що насамперед треба скинути з себе чужоземне ярмо, — це ж логічно, прошу я вас, добитись своєї держави насамперед, — а пізніше вже порадимося, який суспільний устрій буде найвідповідніший для нас. Насамперед треба, прошу я вас, хату збудувати, а пізніше вже там різні фіраночки розвішувати.

Бронко зробив іронічну гримасу: «Штудерний капкан придумав ти, «прошу я вас», тільки не на нашу ногу. Значить, будемо спільно будувати хату, а коли ви нас добре осідлаєте, отоді й будете «радитись» з нами, який суспільний лад підходив би нам… А чи не краще відразу будувати хату з соціалістичним ладом! Га, пане шеф?»

— Як панове думають? — вп'явся Філіпчук очима в Бронка.

— Хай старші висловляться. От Пєрожек хай скаже.

Бронко думав, що Пєрожек буде відмагатися. Але той кашлянув поштивно в кулак і почав:

— Я вважаю, перепрошую, — моя справа друкарська, — що пан шеф добре сказали: нам, українцям, треба триматися своєї платформи, української.

Бронко в думках чортихнувся, хоч, власне, чогось іншого він не міг сподіватися від Пєрожека.

— Але як пан шеф самі говорять, що тепер весь світ організується, то і ми мусимо теж у своїх українських рамках організуватися. Я не знаю, не розумію, як це виглядатиме, перепрошую, моя справа друкарська, але я розумію одне, що поляки хочуть нас знищити, а ми маємо не датися, а для цього треба нам, як говорить пан шеф, держатися один одного, тобто потрібна організація…

— Так, — грубо перебив його Філіпчук. — Ви, Пєрожек, прекрасний робітник, але оратор і організатор з вас, прошу я вас, як з телячого хвоста сито. Може, ви і знаєте, чого ви хочете, але не вмієте доречно свою думку довести до кінця. А може, вже і вам нашептали щось на вухо, і ви, як то кажуть, чуєте дзвін, та не знаєте, де він. Що то ви за організацію мали на думці? У нас, українців, є своє слово — товариство. Ви щось часом трохи не хильнули зранку?

Пєрожек підвів голову. Він усе життя стояв, схиливши голову над реалом, та так ту голову і носив похилу на вулиці; а тепер коли підвів, то видно стало, що шия в нього зовсім не засмагла.

Він був ображений.

—

Я перепрошую, пане шефе, — він знову кашлянув. — Я ж заповів, що говорити я не мастак, моя справа друкарська. Але що тут говорити, коли нема про що говорити? Я скажу на простий мужицький розум: коли ми не хочемо йти в чужу організацію, то ми мусимо мати свою, українську. Коли валимо одну хату, то, аби було де мешкати, треба збудувати другу. Я так думаю. А я не пив, і я не панєнка, щоб мені шептали на вухо. А щодо організації, то тепер увесь світ організується.

— Так. Тут ви маєте рацію, Пєрожек. Увесь світ організується, це правда. Ми з вами теж організовані у «Рідній школі» і «Просвіті», чи, по-вашому, ці товариства — не організація?

— Я нічого не маю проти «Просвіти» і «Рідної школи». Народові треба і просвіти, і своєї рідної школи. Я теж даю туди свою лепту. Але і «Просвіта», і «Рідна школа», коли зі мною що станеться, не дадуть куска хліба моїм дітям і моїй жінці.

— А ви хіба не знаєте, що плачу за вас у касу хворих і ви будете мати на старість пенсію?

— Я, перепрошую, не бажав би вам жити з такої пенсії.

— Ось воно що. А ви хотіли, щоб між мною і вами не було різниці? Ще нема так добре, пане Пєрожек. А може, ви, — серед загальної мовчанки набирав Філіпчук щораз більшого розгону, — ви хочете такої організації, щоб моя друкарня, ваша робота, а прибутки навпіл? Але як воно буде, коли я теж стою за реалом і працюю разом з вами? Може, ви вже на це зазіхаєте? То признавайтесь відкрито, а не дзяворіть з-за плоту, — повторив Філіпчук свій улюблений вислів. — Я бачу, що недобрим духом війнуло в моїй друкарні. Я не дивуюся, коли, прошу я вас, моя друкарня стала пристановищем різних типів з-під червоної зірки. Але я прочищу атмосферу. Відчиню двері і повикидаю все сміття на вулицю, і цим разом, Пєрожек, вже не подивлюся, що у вас жінка-діти. Я вам, зрештою, не помагав їх робити. Я розжену всіх під сто чортів, і ви перший вилетите, Пєрожек.

Запахло гарячим потом. Бронко оглянувся. Сорочка Пєрожека прилипла до лопаток.

Бронко відчув приплив злої сили. Тепер ми схопимося з вами, пане шеф. П'ять років чекав він цієї хвилини. Жадоба відплатити оволоділа ним. Він знову згадав про батька. Не стане себе дурити. Це завжди було в нього найсильнішим поштовхом. Зі свого батька нікому не дозволить робити дурня. А тепер закачуй рукави і ставай один на один, а ви, хлопці, будьте суддями.

— Пан Пєрожек, — процідив Бронко, злісно дивлячись на Філіпчука, — очевидно, має на увазі колективні договори, які доведеться вам, пане шефе, колись таки завести в себе.

Філіпчук запхав руки в кишені.

— А я плюю на колективні договори! От і плюю. Це більшовицьке слівце, і тому я плюю на нього.

— А ви так не розпльовуйтесь, то менше прийдеться злизувати.

— Що ти сказав? — спитав Філіпчук, і в нього затрусилися губи. — Повтори, що ти сказав?

— Е, піп два рази казання не говорить. Я кажу, що слово «комбінат» ви теж назвали більшовицьким, але ви на нього не плювали, а обсмоктували, як цукерку! Чого ж ви смієтесь тепер над словом «колективний»?