Шабля і стріла
Шрифт:
тебе... А тепер, бачиш, я був правий — краще б одразу їхати до наших. Бо як
тепер не крути, а вже поїдеш зі мною, нікуди не дінешся.
— Ти молодець, Айдаре, ти козак справжній, ти...
— Ти теж нічого! Нівроку, тут справлявся із усіма, так що не треба! Та й
ти мене з-під кота того витягнув. Отже, досить тих дякувань, так, мабуть, просто треба...
— Може, й так. Просто так треба, — тихо сказав Данило. І йому стало
водночас
«Химерне життя, — думав він. — Хто б міг сказати, коли кинули цього
хлопчака до мене в яму, що отак все обернеться, хто б міг уявити собі, що
ворухнеться в мені до нього така дяка і така приязнь! Як до Хаміда, який
урятував нас із в'язниці. Мене і нас. Ось тобі й Азія, ось тобі і дикі люди, ось тобі світ, Даниле!» Данило спробував було підвести голову, хотів ще
щось сказати Айдарові, та приплив болю кинув його у темінь знову, і він
втонув у безпам'яті.
Як судомно стискається горло, вже віддавна, не одпускає біль, а
заплакати не може дванадцятилітній Данило. А яка ж спека серед яскравого
літнього дня, хилитається віз, що їде через село курною сільською дорогою, скриплять колеса, і похитується в лад возові малий Данилко, не одриваючи
очей от труни, в якій везуть його матір на сільський цвинтар.
Рано пішла із життя Ярина Тимошенкова, життя своє провела в наймах, малого не догледіла до пуття, не виростила, а відійшла. Відколи повіявся її
Семен за вогнем, що запалив на Волині й Поділлі Наливайко, не стало їй
життя при панському дворі. Та куди було подітися: все робила, що казали, найтяжче, найважче, аби жити, аби вижити.
Так і не дочекалася чоловіка. Ніколи. Казали, його разом з іншими
повстанцями стратили у Луцьку на площі. Страшно карали бунтівників, колесували, на палю саджали.
Плакала Ярина, всі сльози виплакала, нажила сухоти, чи то журба її з'їла, але померла, лишивши малого Данилка сиротою.
Поховали матір, і Данилко куди міг піти, як не до панського двору, де
жила челядь. Місце і йому знайшлося, а що вже був нівроку, то й до роботи
можна було ставити.
Кілька літ був підпасичем, робив усе, що наказували, хіба що їв і спав з
челяддю при панському дворі. Всі знали, що сирота, — хто приголубить, а
хто і скривдить. Терпів Данило, мовчав.
Найбільше любив хлопець старого Свирида, із ним завжди охоче
працював у стайні і коней любив, а що Свирид вже розповісти вмів щось, а
що вже знає усього, де там кому з ним змагатися. Казки про таємничі
скарби, про опришків і козаків, про мавок і перелесників, про чарівне зілля і
про цвіт папороті...
«Є
люди не можуть його побачити, бо серця в них сліпі. Лише коли прозріє
людське серце, запанує на землі лад і добро й усі будуть щасливі. А
станеться це тоді, коли знайдеться леґінь, який знайде в ніч на Івана Купала
цвіт папороті».
Повірив Данилко Свиридові. І якогось року на Івана Купала, -тремтячи
від страху, побрів-таки в ліс і блукав там цілу ніч, мріючи уздріти чарівний
вогонь квітки, що має палати таким блакитним світлом, що довкола геть усе
освітлюватиме, і в якусь мить навіть страх полишив Данилка, так хотілося
йому, щоби десь заблищала
квітка, засвітилася, і людське серце прозріло до злагоди й тепла, до щирості
й правди, і на світі запанували добро і справедливість.
Не знайшов.
Розповів Свиридові уранці, той зирнув на підлітка, вже п'ят-
надцятилітнього, й усміхнувся сумно на позначену в Даниловім обтічні
безсонну ніч, похитав головою.
— Живе в тобі уперта кров бунтарська, Данилку, недарма бать
ко твій з наливайківськими пішов, недарма. Не тадав я, що зва
жишся на таке, слово честі, не сподівався. Але хто вперто шукає, той неодмінно знайде, ось лиш коли і де, того напевне дізнатись не
можна. Так що шукай скрізь, шукай у всьому житті, завжди довко
ла себе і якось знайдеш! А зараз іди краще, поспи хоч трохи, я
скажу, що послав тебе кудись, іди ось у клуню та залазь попід стріху
на сіно, я тебе потім розбуджу.
Сумно стало Данилкові, ой же ж і сумно, бо вчув у словах старого
Свирида суміш сподівання і безнадії, віри і зневіри водночас, палкого
бажання і страченої сили.
— А чому ви не знайшли тої квітки, дядьку Свириде, чи ви не шукали?
— Не вмів я шукати, синку, не вмів! А доки до тями дійшов, то й час мій
скінчився, якого доля на шукання відвела. А ти шукай, ти такий, що
шукатимеш вчасно, аби ж тільки не опікся на вогні тих шукань! Ну, іди, спи, а то побачать тебе та ще якусь роботу загадають!
Коли помер старий пан Голембовський, у садибу повернувся
симпатичний молодий пан з господинею своєю і маленькою донькою —
худенькою, тендітною панною Ганею.
Дівча було ще мале, і згодом його кудись відпровадили на виховання чи
навчання, того вже достоту Данило не знав, а незабаром й забув про
існування панночки. Молодий пан Голембовський нудився на селі, бо жив