Шабля і стріла
Шрифт:
йому й хотілося поїхати з кипчаком, та, може, й справді-таки десь по-людському
відіспатись та від'їстись. А може, тому, що спогади всі геть були невеселі. Очі
Зейнеб, темне палахкотіння ташкентських задушливих ночей у поцілунках і
обіймах. Сподівання на будучину, будинок і двір Ісмат-аги, приязна усмішка юного
Хаміда і крик Зейнеб: «Ні!», спрямований передовсім до нього, до Бога і до нього, Данила, і смерть Ісмат-аги у затінку виноградної лози, що обвивала двір,
охорони Юнус-хана, і його страшний сміх...
Усе решта, пережите ним разом із молодим кипчацьким воїном за цих три дні, здавалося іграшками, хоч насправді накласти життям могли не раз і небезпека
чигала на них повсякчас, ще й зараз десь літала над ним. Але що значить
переживання кількох днів поряд із нездалим життям, на тридцять літ якого випало
більше бід і знегод, ніж комусь на кілька життів, і попереду — єдина втіха: є
місцина на цьому світі, де воля і правда, є овіяне славою Запорожжя, є Січ, і туди, тільки туди, Даниле, тобі шлях. Бо з усіх світів, з усіх влад і законів
переслідуватимуть тебе, усім ти ворог і втеклий раб, утікач, бунтар, непокора.
І до чого ж подібні вони, оті такі далекі, на перший погляд несхожі, світи, до
чого ж подібні в тому самому — не бачити в людині людину, коли вона низького
походження, принизити раба, бо йому належить тільки працювати, а народжений
владарювати панує над ним. Бог і закон. Різний бог, а закон, виходить, той самий.
Чим Юнус-хан різниться від пана Семена Голембовського?
За непокору однакові накази: «сканчукувати», «висікти», «зашмагати» — весь
світ хоче вбити його, Данила, так хоче, що інколи аж здається, нащо вже так
опиратися, най би вбивали. Але ні, дух волі, непокори вирує в ньому такий
живий, що навіть вмерти не хоче Данило від примусу, від наруги, має сам собі
вибрати кінець — тільки в герці. Тому Запорожжя, тому Січ, бо все, що він знає
про той край, — то його, то для нього. Там він житиме.
Його помітили значно раніше, і коли Данило отямився, загін із кількох
вершників уже на повному скаку мчав йому назустріч із войовничо наставленими
списами, і Данилові похололо в грудях,
він пізнав білі бунчуки на списах, зиркнув на свій, приторочений до сідла, і все
було очевидним — ось вона-таки, та погоня, про яку він казав Айдарові. Таки
напророчив собі кінець, а кипчакові — долю. Вершників було восьмеро, і це були
саме ті, товаришів яких змагли Данило з Айдаром.
Чи вони пізнали товаришевого коня, а в самотньому вершникові чужинця, чи
про всяк випадок вирішили одразу ж напасти, віднайшовши вже тіла двох
мертвих воїнів — то вже не важило.
настроєний, і вибору не лишалось, треба було приймати бій.
Один проти вісьмох, подумав Данило, це таки забагато, ну але що робити.
Він погнав коня у бік, потім завернув назад, погоня ще добряче відставала від
нього, і Данило пошкодував, що зустрів їх так далеко від озера, там, у тих комишах, було би легше, ніж серед степу, та ще на конях.
Скачучи попереду, Данило раз по раз озирався, очікуючи тої миті, коли
відповідно до сили коней і вміння вершників погоня розтягнеться у довгий
ланцюжок і між першим одним чи двома вершниками й іншими буде чимала
відстань.
Так воно врешті і сталося. Першим наздогнав Данила бородань з важким
м'ясистим обличчям, сповненим ненависті й побагровілим від напруження. В
одній руці у нього був спис, яким, здавалося, він вже, попри відстань, діставав
Данилові спину, а в другій щит.
Коли між ними лишалося вже кілька метрів і було добре чути сапання чужого
коня, і крики вершників позаду, і хрипіння бороданя, Данило різко зупинив свого
скакуна, розвернувши його проти ворога так, щоби бородань проминав його
зліва. Тоді спис з правої руки бороданя наскісно нахилявся над його конем
ліворуч, щоби дістати Данила.
На це Данило і розраховував. Ковзнувши в сідлі, ризикуючи випасти сам, а це
означало б негайний кінець, він голіруч зустрів списа, ухилившись від нього, тільки схопив його при повороті обома руками, і оскільки коні обох супротивників
рухались зараз у протилежних напрямках, то, коли порівнялись, затриманий
Данилом спис вибив із сідла ворога, бо Данило чекав на струс, на удар, що мав
послідувати при затриманні списа, а той червонолиций — ні. Бородань звалився
коням під ноги, тільки ойкнувши, але Данило не мав часу ні добити його, ні навіть
дивитись, що з ним, бо вже підлітав інший, і Данило вихопив щаблю, відбив нею
списа, а другою шаблею в другій руці ударив воїна, і той покотився з коня
закривавлений.
«Два, — подумки рахував Данило, — ще шестеро, ой не вийде, лихо його
бери!»
А чого вони з луків не стріляють?
Червонолиций бородань був старший у цьому загоні, і начальник варти
наказав йому будь-якою ціною оросута брати у полон
живим, тоді ще можна було сподіватись на милосердя Юнус-хана, хоч і так вже за
двох вбитих стражників начальникові охорони дістанеться. А якщо повернутися без
нічого?. Ні, ні, тільки живим! Тому з луків і не стріляли.