Шабля і стріла
Шрифт:
повен зріст, стоячи пружно, навіть ніби трохи недбало, позираючи на
другого вершника, що, направивши списа, помчав на нього. Вершник був
уже близько, і вістря списа, спрямоване Данилові в груди, здавалося, неможливо було відвести жодною силою. Все віщу-вало смерть — спис, спрямований на нього, і обличчя вершника, спотворене від люті й
розгубленості, але водночас і від передчуття тріумфу, перемоги. Данило
вихопив шаблю, яка досі
руку, і стрибнув убік, ухиляючись від коня, відбивши списа з такою силою, що той вилетів у напасника з рук. Воїн пролетів трохи вперед, ще не
зауваживши, що сталося із його товаришем, і, розвернувши коня, кинувся
знову на Данила, вихопивши тепер шаблю. Десь у цю мить він помітив, що
товариш його упав з коня, і вже наляканий, але все ще переконаний у
власній очевидній перевазі, завзято кинувся на Данила, але той уникав коня
легко й відбивав удар за ударом шаблі стражника навіть із якимось запалом
і завзяттям. З його рухів видава-лось, що це йому чи не за іграшки і він
просто грався із стражником. Знову пропустив його повз себе і відбив удар
шаблі так, що та вилетіла у воїна із рук.
Вершник отетеріло помчав уперед і тільки розвернувся, щоби дістати
лука, бо стрілу вже тримав у руці, як знову влучно кинутий Айдаром ніж
перетяв і йому горлянку, й він схилився на коня, помолі сповзаючи униз, а
лук із стрілою упали на землю.
— Гей-я, а-ах! — вигукнув Айдар. — Ми перемогли!
Він кинувся до Данила, радісний і схвильований, вмить забувши про
відразу до оросута, про перестороги і свій злий на все настрій. Радість
перемоги п'янила його.
Данило сміявся й собі, уперше за багато часу, схопив юнака в обійми і, підкинувши в повітря, закрутив довкола себе легко, немов пір'їнку.
— Ура, друже, наша взяла! Хай йому грець!
За мить обоє отямились, зловили коней, познімали з убитих зброю й
одежу.
— Ось тепер ми почуватимемо себе як люди. Степ перед нами.
Я кий би вже не був, але ми не беззбройні, як суслики-тушкани, не
мусим ховатися в нори, повзти, лякатися кожного шурхоту. Тепер
ми — люди, ми — воїни!
Андар говорив це, і обличчя його пломеніло від хвилювання, під
радісного збудження.
— На конях до Туркестану тут два дні ходу. Дістанемося шви-денько, а
від тих, що наздоганяють, дасть Бог, утечемо. Зараз продумаймо, куди
подалась погоня, щоб не втрапити їм навперейми.
— Чекай-но! До якого Туркестану?! На дідька мені твій Турке-стан? —
насупився Данило. — У мене шлях на захід, у мене далека і важка дорога, але моя, а що я там робитиму, в твоєму кипчацькому середовищі?
—
поїдеш, куди собі хочеш. Я так мислю. А що, ти отак і
чвалатимеш без зупинки і спочинку, без їжі і питва? Тим більше, визначаючи твою дорогу, можна буде розпитати, що і де є на твоє му шляху, які небезпеки, які війська там мандрують...
— Гаразд, зараз поки що давай кинемось праворуч, поки час за нами, бо
цих двох теж будуть скоро шукати. Я не переконаний, що й із вісьмома буде
просто, краще б нам їх не зустрічати.
— Боїшся, оросуте?
— От капосне мале! Чортеня, та й годі! Ти чого до мене присікуєшся?
Тобі що, хочеться себе героєм показати? Та я стільки пройшов уже за життя, що тобі, дитино, ще й не снилося! Розумієш, не снилося тобі ще навіть. І
воєн бачив усяких, і бід. А ти просто вперте, мале чортеня, що намагається
показати себе дорослим. Ну, вмієш ти орудувати ножами, що тут казати.
Але то ще далеко не все, хлопче, колись і ти довідаєшся, що кажу правду...
Вони скакали далі мовчки, женучи коней на повну силу. Шлях іх ліг
зараз на північний захід, що було загалом у напрямку, потрібному для
Айдара, а до певного часу й Данилові годилося.
Доля все ж і далі була до них ласкавою, бо надвечір, таки не перестрівши
нікого, вони раптом побачили перед собою озерце, яке, на щастя, виявилось
прісним, з берегами, густо порослими комишем і кущами, навіть кілька
невисоких беріз притулилося серед комишів.
Знову раділи вони, сподіваючись, що далі все буде гаразд, що біди, може, й закінчилися і попереду у них широкий шлях додому, до повного
життя, шлях назад, до себе.
Напоїли коней, перекусили й самі, бо в хурджинах у стражників була
добряча їжа — суха конина, сир, навіть кумис.
Данило роздягся і з насолодою шубовснув у воду, відчуваючи невимовну
приємність, коли вода обволікала його голе тіло, яке вже стільки часу не
пам'ятало цієї радості. Коли він отак з насолодою і без поспіху купався
востаннє? Ще до полону, ще до отих усіх бід, до Зейнеб, до...
О Боже, ні, не думати, ні про що не думати, просто зануритися у воду і
лежати у ній, ліниво ворушачи ногами і руками, або ж поплисти раптом
швидко і легко аж на середину озера і там знову лежати, аж замріятись, бо у
вечірній прохолоді вода здавалась особливо ласкавою і теплою.
Він вибрався на берег і відчув, як вітерець обвіває його тіло, обсушує, додаючи приємну свіжість в усі м'язи, в кожну клітинку його єства. І якийсь