Шабля і стріла
Шрифт:
полюбив тебе, я — отаман Сокира...
— Що-о-о! — Данило зблід: — Ви — отаман Сокира?..
— Отак-от, Данилку. Я — той отаман. Я не загинув, поранили мене ще
під Прутом і віднесли в село, де лікувала мене бабуся, яка ще матір мою
знала за дівочих її літ. Там я вилежав півроку, а вже було по всьому.
Загинули мої хлопці, але ніхто й словом не прохопився де я. А було так
легко. А я відчув себе старим і вже хворим. Сили мені забракло і снаги.
Одне лиш мав відтоді
він собі нову хату, коні купив гарні, землю мав, жив чоловік і ніби й ні про
що не думав. І дивись, під самим Кремінцем, де наші хлопці полягли.
Прийшов я до нього якось уночі. Я ще ж зброю свою зберіг. І в ту ніч то був
мій останній сприт, останнє, на що мене мало ще стачити в цьому житті, —
це кара за зраду, за смерть тих моїх хлопців. Я знав, що як би не перевдягся, цей пізнає мене, адже не може не снитися йому зрада і кара. Не може.
Тому прийшов поночі, забив найперш пса на подвір'ї, а тоді рипнув
кілька разів дверима у коморі та стайні і почав чекати. Вибіг той з хати, не
стрімголов, щоправда, а як кожен перестрашень — крадькома, в руках
пістоль, мав удома зброю, харциз.
А я стояв із вуздечкою, Данилку, і як він вийшов за двері, то й накинув
йому вуздечку на шию і затяг, він смикнувся було, але за мить почав
осідати. Але не міг я допустити його несвідомої смерті. Попустив трохи
вуздечку, схопив за горлянку просто рукою і, в очі йому дивлячись, прошепотів: «Пізнаєш Сокиру?» Він пізнав, і тут, думаю, шляк трафив його
на місці, бо жахом пойнялися його очі, труснувся він, а я кинув вуздечку і
ножа витяг, і вже не знаю, в живого чи мертвого загнав лезо у саме серце
зрадника, а тоді кинувся до клуні, підпалив ззаду, і заки розгорілося, вивів зі
стайні коня — і шукай вітра у полі. Вже коли летів на коні дорогою, вчув
лемент юдиної жінки, але що робити — на таке нема ради.
Захворів я після того, Данилку. Дістався назад до тієї бабусі, а вже їй
було за вісімдесят, і в неї здоров'я не було, хата стояла в ліску на околиці
села, і вона сказала мені:
— Краще йди відсіль, Свириде, бо мені вікувати недовго. Поки
я тут, то не дуже до мене зазирають, а помру, то допитаються, коли
тут житимеш, хто ти. І хтось пізнає, хтось докаже. Поки ще живу, пошукай собі десь місця, а тоді приїдеш, попрощаєшся зі мною і
притулишся, де тобі вдасться.
Так і сталося. Так я втрапив у конюхи до пана Голембовського, а згодом
поїхав до старої, забрав, що мав з речей своїх, перевіз сюди, поцілував
стареньку на прощання, вона мені була мов друга матір. І невдовзі вістка
підійшла до мене, що померла
загинула, ще до того, як я став Сокирою, а тут вже я пустив тільки поголос, що мав колись родину саме тут, в селі, мандрував по заробітках, а коли ось
вернувся, вже нікого нема. Я казав, що мати твоя — мені племінниця, і верз
усяке таке казна-що, аби люди одчепилися. Так і пішло. Ти знайшовся в
моєму житті, і я повірив у тебе, а ось ти — панський улюбленець, приятель, ти ідеш з тими, проти кого йшов я...
Данило мовчав, не в змозі нічого відповісти, нічого відказати на
мовлене, ні пережити усього, про що довідався, закляк на місці і мовчав, тільки очей теж не одривав від Свиридових.
— Як би не було, Данилку, а я небавом відходжу у той світ, там
зі всіма здибаюсь, вже восьмий десяток минув мені, час на спокій.
Але все, що надбав, усе, що маю, лишаю тобі. У стайні праворуч
під кроквами маю схрон, там пакунок великий лежить. Піди зараз і
принеси мені сюди.
Данило прожогом метнувся з хати до стайні і, видряпавшись високо під
дах, знайшов у вказаному місці чималий, міцно прив'язаний до крокв
пакунок, ледве відв'язав. Щось було загорнуте у мішковину, важке, незграбне.
Повернувся Данило до Свирида у світлицю, подав пакунок.
— Ні, вже я того в руках не втримаю, розгорни сам...
Данило розгорнув пакунок і побачив оковану сріблом шаблю, два пістолі з набоями і порохом, шкіряний гаман, перев'язаний навхрест
мотузком, і кинджал чудової .тонкої роботи з ручкою у вигляді змії. Він
зачудовано, із якимось острахом і замішанням дивився на все, що було зараз
перед ним.
— Там у гамані золото, небагато, але це випадком лишилось ще відтоді, з-понад Пруту, ну і зброя моя, все, що надбав за роки життя свого, — все
тобі, Данилку! Не знаю, як твій шлях піде, тільки перед смертю моєю, в очі
мені дивлячись, пообіцяй лиш одне — ніколи шаблі цієї, як і руки своєї, не
підійми за багатого проти бідного, за сильного проти слабшого, за пана
проти простолюду. Тільки й усього, решту совість твоя, дух твій в тобі
виявить, а це — обіцяй мені!
— Обіцяю! — сказав Данило. — Присягаюся життям своїм і пам'яттю
батьків своїх, що завжди шукатиму квітку папороті, квітку правди і
справедливості, добра і любові! Я все пам'ятаю, дядьку Свириде, всю вашу
науку!
— Ось і помру я спокійно, хоч і боюся твоєї дружби з паном, і все ж...
Такі, як ти, слова не ламають, радше самі гинуть. Останнього
бося, аби не зарано. Пам'ятай мої слова та й живи, як живеться. Л зараз