Шабля і стріла
Шрифт:
Прийшла пора вирішити, куди добиратись далі, яким шляхом І до якої
мети.
Вчора увечері почали цю розмову, але не скінчили, ні до якого висновку
так і не дійшли, а зараз треба було вирішувати остаточно, і Данило зітхнув, бо раптом йому стало шкода за цією несподіваною компанією, шкода
розлучатися із дивакуватим, але метким оцим чортеням з його умінням
метати ножі і полювати на тушканів. Хлопець і сам, як той тушкан, худенький, спритний, вусики ріденькі, ледь
«Непоганий все ж цей хлопець, — вирішив Данило, — але дороги у нас
різні. Досить вже з мене азійської гостинності, -степовиків, кочівників.
Досить всього цього. Триматиму шлях на Бухару, до Хамідового брата, а
може, й Хамід на той час вже приїде, доки доберуся, а відти з якимось
караваном дістанусь-таки дніпровських вод, а далі — до запорожців, до
Січі. Це моє. А цей юнак має тут свій край, свою батьківщину лише за
сотню верств відси. Чого мені з ним?»
Айдарові теж ставало шкода розлучатися з Данилом, і він по-думки
навіть полаяв себе за це, але, попри все, намірився було умовити Данила
прямувати на Туркестан.
Данило випередив його слова.
— Симпатичний ти, хлопче, виявився, чоловік, незле ми з то
бою пройшли перший наш шлях, але доріженьки наші таки розхо-
диться. Не вірю я твоїм кочівникам, ніхто не знає, що там мене чи кис:. Ти ще
малий, ще не можеш відповідати за те, що у тебе вдома. А закони у вас суворі. .
Ну, та й часу шкода на просту гости-ну. Будь це мені по дорозі, залюбки поїхали б
разом, а так — сотні верств кудись убік. . Ні,: краще роз'їдемось кожен сам по собі.
— Ти думаєш, ми вже відірвались від погоні? — спитав Айдар.
— Може, й ні!: Навіть напевне шукатимуть ще. Тільки скажу тобі, що удвох
воно краще, мабуть, проти вісьмох, а з іншого боку, якщо за одним погоня ніде, то
інший напевне буде в безпеці. А я думаю, що підуть вони за мною, бо мій шлях
легко зрозуміти — на захід, і я їм важливіший, ніж ти. Мене ж Юнус-хак особисто
нака-зав повісити. Йому треба бачити, як я загинув, він особисто хоче моєї смерті.
А ти просто воїн, утік, ну і Бог з тобою! Чи не так?
— Може, йтак, але одному важче...
— А в чомусь і легше. Сам собі господар, сам собі переможець, сам собі й
смерть вибереш.
— Як хочеш.
Айдар образився, замовк. Він розумів, що оросут на загал таки правий, і
водночас щось дуже не подобалось йому в ороеутових словах, щось аж надто
відгонило отим «собі», «для себе», «сам со-бою». Йому здалося, що оросут все ж
таки не довіряє йому в чомусь — чи то його воїнському
вчорашньої сутички з комишевим котом засумнівався, чи просто вважає його ще
милим, чи щось ще. . Одне слово, це було неприємно-, але Айдар переміг себе і, вставши, промовив:
— Хай дорога твоя буде легка, хай вороги обминуть тебе, щоби побрався ти
легко і швидко до мети своєї! І хай бережуть тебе духи твоїх предків!
— Спасибі, хлопче! — Данило навіть трохи розчулився. — І тобі усього
найкращого. Доберися швидше додому, хай життя твоє складеться легко і чисто, хай ніколи більше не потрапиш ти в знегоду, і не дай тобі Бог моєї долі, хай твоя
буде легкою і світлою!
Айдар собі подякував Данилові, посідлали вони коней і рушили в путь. Поїхали
від озера трохи угору, а тоді розвернулись, і кожен, пришпоривши коня, поскакав у
свій бік, щє-озираючись час від часу, а потім вже ні, тільки вперед і вперед, Данило знав, що зараз йому гнати коня не можна аж ніяк, бо хоч і води В
хурджинах у нього було чимало і більшість їжі Айдар піддав йому, оскільки Данилів
шлях мав бути значно довший, однаково шлях попереду був довгий і невідомий.
Слід було берегти усе і насамперед сили коня.
За спиною в Данила висів колчан зі стрілами і лук при боці, хоч він і казав
Айдарові, що це аж ніяк не його зброя, та хлопець упер-ся, що все може придатися в
такій далекій дорозі, і зброю вони поділили майже порівну, тільки в Данила стало
тепер дві шаблі, а в Айдара чотири ножі. Так вони поділили зброю переможених
ними стражників. Невеликий щит з цупкої шкури, окований важкою міддю, висів.у Данила з лівого боку, кольчуга і шолом на голові.
Здалеку він геть скидався на типового степового воїна. То міг бути і кипчак чи
ойрат, і узбек чи киргиз. Видно було лиш, що воїн добре озброєний і кудись
поспішає.
Він пустив коня чвалом, і згодом вершник і кінь, сказати б, рухались в одному
ритмі і часі, злились в одне. Данило знав з досвіду, вивірив себе, що згодом
рухаєшся вже зовсім одноманітно і в якусь мить перестаєш відчувати напруження
від бігу чи чого б то не було, навіть роботи якоїсь одноманітної, можеш поступово
перейти думкою і до чогось іншого, а шлях верстається сам по собі, і час спливає
швидше, коли не надаєш надмір уваги дорозі.
Недовго ще й проїхав Данило, як впав у той одноманітний стан, в якому зникає
час і меншають зусилля, зберігається тільки ритм. Може, тому, що не хотілося
пускати в себе сум за розлукою з товаришем, на якій саме він й наполіг, і ніби вже