Шабля і стріла
Шрифт:
Маленький такий дурний оросут, утрапив під стрілу...
Він шепотів щось про себе ще і ще, ніби словами своїми підтримуючи
життя і сили Данила, ніби намагаючись відігнати злих духів, як бакси, що
замовляннями своїми виганяв з нього хворобу і біль, надихав силою.
Йому не спадало на гадку, що таких слів він давно нікому не говорив, може, й взагалі нікому, а те, що він шепотів Данилові, :іараз міг шептати
лише найближчому з братів, такої близькості він, син рабині,
із них, хіба що матері він міг би таке шепотіти, а таки й казав, коли вона
хворіла, коли він змушений був доглядати її, коли...
Так, так, ось воно! Коли що?
Коли вона довідалась, коли з жахом дивилась на нього, ще підлітка, який
переступив такий закон, за що, коли б дізналися, карали би смертю, який
посмів на батька, на все...
Як вона довідалась?
Здогадалася, коли він почав пропадати ночами, посилаючись, що йде
полювати, нічого, однак, не приносячи додому, що аж ніяк не було на нього
схоже, коли прилазив у материну юрту раненько-вранці, думаючи, що вона
давно заснула. Так і було попервах, аж поки не втратив Айдар обережність, як воно буває з кожним, осмілів, забув, що чинить, забув, що навіть поночі
кожна юрта може мати своє око, і щастя його, що саме мати помітила, як він
удосвіта вислизнув із юрти Шолпан, молодшої токал Багенбая, його батька, і жахнулась, і пішла десь у степ виплакатись, а коли прийшла, то син уже
спав мертвим сном, забувши про все на світі, навіть не помітивши, що
матері немає на її звичному ложі...
І тоді вранці, коли він прокинувся і хотів було вдатися до якоїсь
домашньої роботи, вона сказала йому. Вона сказала йому все, що думала, і
вдарила його по щоці, так ударила, що аж сльози покотились йому, юному
воїнові, з очей. Але не посмів він зірватися на гнів, бо вже зрозумів усе, не
посмів вибухнути, ощиритися, заперечити, бо над усе любив матір, саме її
любив над усе й над усіх, хоч як не пишався батьком, як не любив його, але
завжди тисло на нього усвідомлення того, що він син рабині. І при всій увазі
батька до нього він, Айдар, ніколи не буде його спадкоємцем, ніколи не
матиме права, яке мають усі його брати від інших батькових жінок. І все ж він
змалечку сподівався дива, подивлявся і захоплювався батиром Багенбаєм, аж доки батько не привів собі в аул нову токал, шістнадцятилітню Шолпан з
роду тюре, з ханського роду чінгізідів, тих, які від якогось прадавнього
коліна вважали себе нащадками знаменитого Чінгісхана, численні діти
котрого мали таких самих численних нащадків і по цілому казахському
безкрайому степу, і в усіх далеких
чінгізідів завжди стояв вище за всіх. Так велів закон роду, так повелось, так
мало бути.
Багенбай вихопив юну Шолпан з полону під час однієї з сутичок із
ойротами просто з сідла чужинця, якого пробив своїм могутнім списом.
Врятована від чужинських загарбників дівчина, якого б походження не
була вона і якого б; походження не був її рятівник, за степовими законами, могла при бажанні воїна, що врятував її, стати його дружиною.
Шолпан була на диво гарна, та ще й дочка одного із синів султана
Молодшого жуза Сарсинбая.
Багенбай привіз її в аул, поставив їй чудову білу юрту і весь вільний час
тепер проводив у неї.
Плакала ночами Айдарова мати, засумував і Айдар. Він уже підріс на той
час, шістнадцятий рік його повнив силою, міць у ньому буяла, й коли він
побачив Шолпан поряд з батьком, завирувало в
ньому щось таке, чого він не міг ні пояснити, ні визнати навіть потайки
самому собі, але ніби перетяло його щось на повному ска-ку, як стріла, що
намертво забила іскрометного тулпара.
Скочив на коня, як тільки батько повів дівчину у юрту, і помчав у степ.
Вітер хльостав йому в обличчя, а він пришпорював коня, гнав його
чимдуж і раптом відчув, що сльози течуть йому з очей — чи то під вітру, чи
то болю й образи на все на світі, чи то від розуміння приниження власної
матері, яка тепер вже ніколи не буде улюбленою дружиною батира, його
батька, чи то від гарячих очей жінки, під якої не відводив погляду і яка, здавалось, раз у раз позирала саме на нього, саме так, як хотів би він, щоб
дивилась на нього отака дівчина, як Шолпан.
Час минув. За півроку Багенбай знову вирушив у військовий похід, і не
було його довгі місяці. Шолпан потроху прижилась в аулі. З дитиною, щоправда, не ходила ще, і старші жінки Багенбая почали поговорювати, чи
не безплідна вона, бо зло на неї, як на всяку молодшу улюблену жінку, не
могли не таїти і злораділи тому, що ще не мало під собою ніякої.ознаки
правди. А все ж, а може? От тоді згодом Багенбай перестане її цінувати. Що
ж то за жінка, що не родить чоловікові від нього нащадка?!
А Шолпан, як часто велося в тих ханських родах, мала норов крутий і
свавільний, швидко зрозуміла свої права й можливості в родині Багенбая. А
таки були вони, бо все найкраще Багенбай зараз віддавав їй. І юрту їй
поставив білу, чепурну, і туленгутів-рабів їй дав до послуг, бо, як і в