Шабля і стріла
Шрифт:
них росло глухе заперечення, бо вчувалося в іншому за позірним героїзмом і
відвагою ще й таке, що в умовах війни навряд чи могло б бути силою. Те не
для війни, не для цих умов. Тут він, мабуть, не потягне. Бо ось такий.
Вони лежали у видолинку, настеливши трави під себе, обидва
скрутившись в калачі, ледь торкаючись спинами один одного, і цей доторк, який був необхідний, бо поночі було зимно, викликав у обох ще більший
супротив і роздратування.
Борода
сорочка невиразного сірого кольору, босі ноги з підошвами, що давно стали
як у чоботях, все ж поколоті до крові колючками, клунок з харчами і
кинджал у руці, який він знову поклав поруч, вмощуючись спати.
Його товариш був у всьому протилежний. Худорлявий, тонкий, як
лозина, особливо у порівнянні з Данилом, густе, цупке, як кінська грива, чорне волосся, швидше, правда, темно-коричневе, ніж просто чорне, ледь
пробиті вусики над припухлими, ще трохи дитячими губами і очі кочовика-
степовика, лише ніби трохи довші, ніж звичайно у його народу, вії і ширший
розріз очей, темних і блискучих.. Шаровари на ньому були зелені, а сорочка, можна було здогадатись, колись жовта, ноги ж збиті в кров значно гірше, ніж у Данила, бо ще не звикли до босоніжжя в степу.
Айдар знав на цих теренах передовсім коня, а не пішохіддя. Але мовчав у
дорозі, не зронивши ні слова, хоч Данило чекав від щеняти якогось
нарікання чи зойків. На щастя, обійшлось.
Вони не засинали обоє ще мить, в доторкові спин вчуваючи
неодмінність їхньої на певен час спільної долі і намагаючись кожен в собі
змиритись із товаришем, якого послав йому Бог, задавши роздратування і
неприязнь, бо ж тут аж ніяк не місце для настроїв і симпатій чи антипатій, і
плекання в собі ворожості чи роздратування щодо іншого може скінчитися
тим, що через це загинуть обоє. І тому це глушилося і йшло десь далеко на
дно, мішалося з іншими почуттями, перепліталося із спогадами, з
ностальгією, із тривогою, в якій вони зараз жили, і з простою, банальною, найпростішою проблемою — вижити, не вмерти з голоду, зі спеки, не бути
ні інтими рукою ворога, не впасти, захворівши, бо кожен необачний крок
зараз, кожна зупинка може означати смерть.
Невідомо, чи вдалося їм обманути насправді ташкентську варту, чи
аскери Юнус-хана не чигають і далі за ними по степу, а зброї н них — лише
по ножу на кожного. Тільки тікати, бігти геть, подалі під Ташкента, там...
Війнув вітерець, різкий запах полину і сухої землі приніс він з собою, і
враз Данило відчув полегкість. Враз
волі, він на справжній волі, він сам собі господар. Що б там далі не
трапилось із ним, що б взагалі не було попереду, але незвичне, дивне
почуття волі охопило його як приплив щастя, нехай хвилинного, але
справжнього, і він притулився міцніше спиною до маленького острова тепла
серед цього безмежного степу, який хотів чи ні, але трохи-таки грів його, і, вже засинаючи, подумав: а може, якось і буде, нічого, що воно мале, оте
чортеня, яке чомусь з першого погляду видалось йому схожим на рись, а
потім він вже інакше не називав про себе Айдара, як чортеням, може, якось
та буде, треба спати.
Айдар знав, що треба спати, і намагався не думати нічого, просто не
думати, що оросут у степу, як важка ноша, нічого не розуміє, нічого не знає, тільки й того, що великий та дужий на позір. Бо ж Лйдар вже знав, що
великий — то ще не витривалий, а тут треба мало їсти, мало пити і багато
йти й бігти, думати й слухати степ, а то все не для них, кяфирів. Чому Бог
послав йому невірного в товариші, чому не було когось свого? За що? І тут
він згадав, за що Бог міг карати його, і знову відігнав від себе думки, і
заплющив міцно очі, дотикаючись широкої, теплої спини оросута, і
подумав: добре, що він хоч сильний та не старий, все ж таки це він
влаштував їхню іпечу, він все продумав, може, якось та дотягнуть до своїх, до рідних пулів, до батьківського роду, до того, що...
Айдарові снилось, що, виганявшись на коні, як колись було, пін, ще
підліток, перемігши однолітків у змаганнях зі стрільби з пука, за сто метрів
влучивши на скаку з коня у ховрашка, заходить у юрту і мати подає йому
айран і пахуче м'ясо й сир, а потім він влягається на теплій кошмі, і мати
вкриває його накидкою з овечої шкури. Стало тепло, затишно і добре.
Запанували спокій, тепло. І вже уві сні він усміхнувся, тягнучись до них, до
своїх, додому, вже перші кроки на волі — це шлях додому, незабаром все
буде добре.
Їм лишався тоді лиш день шляху до Ташкента. Невеличкий караван
російського посла, яким призначив російський цар путивльського воєводу
Семьонова, прямував на перемовини з ташкентським пра-і мітелем: п'ятеро
українців, яких воєвода взяв на певних умовах його охороняти, і семеро
росіян, включно з помічниками і слугами.
Ніщо не віщувало біди, коли зробили привал біля озера в затінку
нечисленних дерев.
Лиш Раду увесь час був насуплений і тримався біля Данила, як дитинча