Шабля і стріла
Шрифт:
наконечником. Кров залляла Ісмат-азі обличчя, але він вже не тямив себе:
— Ні, ні! Ні! Не забирай, віддай доньку!
— На тобі! На тобі! — ревів Юнус-хан, лупцюючи Ісмат-агу нагайкою, і
невзабарі закривавлений старий захитався на місці, падаючи, й тоді з
криком кинувся до нього Хамід і також дістав нагайкою в обличчя, заюшився кров'ю, і вже не витримав і Данило. А знав, що не мусить, знав, що немає жодного сенсу, бо зараз вкоротить собі віку, бо то вже все, але в ту
мить
вартувало для нього те життя, все зламалось, все пропало, не ли шилось
нічого, крім люті і зненависті, крім жадоби помсти.
То було безглуздо і так очевидно було, тільки аскери Юпус хана
винагайкували усіх трьох так, що живого місця не лишилося.
Але в руці у Данила був ніж, і цього вже було досить, аби леді, кивнув
головою Юнус-хан і зв'язали аскери ледь живого Данила і поволочили геть, лишивши у дворі Хаміда плакати над непритомним батьком, що лежав
заллятий кров'ю навзнак посеред двору. Данило спромігся лише сказати:
— За що ви їх? То ж ваші люди, Ісмат-ага вам вірно служив, а
то його син і його донька, майте хоч до них милосердя...
І тут зареготав Юнус-хан.
— Га-га-га! Ви лиш погляньте на цього кяфира! Він ще вчить
когось, що і як чинити, він ще вчить мене милосердю!
Сміх розібрав Юнус-хана, і він не міг його стримати й далі.
— Чи ти розумієш, що є ніщо? Що тебе немає взагалі. Вони
ось, — він показав рукою на Хаміда і його батька, — теж ніщо, але
нони хоч вірять в Аллаха, вони його діти. А ти — ти ніхто, тебе
нема. І на доказ того, що тебе нема, завтра вранці тебе просто по
місять отам-от над дженобом на великому дереві.
Хамід кинувся Юнус-ханові в ноги.
— Милосердя прошу для нього, о великий Юнус-хане! Милосердя
прошу заради того хоч, що батька мого не пожаліли, то хоч його пожалійте, милості прошу!
— Тут усі якісь скажені. Кожен хоче вмерти, кожен просить за іншого, не дбає про себе! Ти щеня! Ти просиш за кяфира! Двадцять нагайок йому за
невірного! Негайно!..
Данило лежав у своїй камері-ямі в зіндані, про яку вже давно й думати
забув, але не спав — чекав ранку, коли мав загинути.
Але і вранці за ним не прийшли.
Про Данила на певен час забули, бо на Ташкент напали кочівники на
чолі з Джангази-ханом, і Юнус-хан повинен був відбиватися від численного
ворога. Усі були захоплені обороною. Минуло ще чотири дні. Джангази-хан
відступив, Ташкент трохи заспокоївся, а до Данила в камеру кинули сусіда, теж приреченого на страту, військовополоненого, юного кипчака Айдара.
Що відволікло увагу Юнус-хана від бранців, так і лишилось для них
загадкою,
Данило стрепенувся. То був Хамід.
Стражники добре знали його, знали і Данила. Вони знали все. Минув
час, і погроза Юнус-хана не була виконана. Хамід щодня просився на
побачення з Данилом. Врешті один із них не витримав і впустив малого, вважаючи, що Юнус-хан, який забрав собі сестру Хаміда, таки пробачив
кяфира, зваживши на прохання Хаміда і, певне, ще більше його сестри.
Хамід приходив щодня. На Айдара він не звертав уваги, і якось вже
потім Данило подумав, що хлопці навряд чи здружились би
самі, якби не він. Тут вступали у дію закони неприязні між близькими
народами, які ще й воюють один з одним.
Хамід готував Данилові втечу. Він дуже змарнів і зблід за цей час.
Батько його помер від побоїв, кінець нагайки прийшовся просто на скроню, і старий вже не підвівся з долівки. Хамід відразу подорослішав. Було йому
лиш близько п'ятнадцяти, а вже життєва біда кинулась йому на плечі злим, розлюченим, диким псом і гризла й мучила, і не було від неї ради.
Зейнеб лишилася в палаці Юнус-хана. Досі її Хамід не бачив. Юнус-хан, почувши про смерть Ісмат-аги, велів поховати його за всіма законами, прислав Хамідові калим за Зейнеб. Але Хамід ні до чого не торкався, чекав
на старшого брата з Бухари, той мав приїхати і вирішити, що буде далі.
Старший в родині, Рахмат давно одружений, йому було десь років із
двадцять п'ять, і він любив ХаМіда. Хамід чекав на приїзд Рахмата, бо, пригнічений горем, просто не міг і не хотів нічого робити. Вже не відвідував
він і медресе Кукельдаш, де був кращим учнем у мулли Садріддіна, ніщо
його не цікавило вже зараз, лише життя Данила.
План його був наївний, але в простоті своїй і сміливості міг і вдатися, іншого виходу не було, і Данило погодився. А тоді поговорив з Айдаром.
Кипчак вмить був готовий до дії.
Вирішили, однак, перечекати ще день. Кожного разу Хамід при
зустрічах передавав Данилові по черзі — то ножа, то довгу мотузку, то ще
одного ножа і золоті монети, одне слово, усе те, що мало би придатися для
втечі.
А далі було так. На кілька днів Хамід щез, до в'язниці не ходив, знову
показався у медресе і домовився з муллою, який любив свого здібного учня, щоби той виділив йому ще час увечері для занять через пропущений період.
Отже, тепер Хамід був зайнятий у медресе вдень, а увечері ходив до
мулли і не міг появлятися у в'язниці. Лише раз ще появився він і знову зник.