Шабля і стріла
Шрифт:
то на віконницях, то на ручці хвіртки. Оце було здивування для Ісмат-аги, коли
одного разу, вертаючись додому, він узявся за ручку хвіртки і відчув щось
незвичне в доторку, роззирнувся, аж ручка хвіртки виявилась у формі голови
собаки. Ця несподіванка дуже сподобалась Ісмат-азі, і він наказав Данилові
зробити таку ж і з зовнішнього боку хвіртки, з вулиці.
Хамід був у мулли на заняттях, Данило впорався із простішою роботою по
двору і заходився різати ручку на
здалося йому, що треба тоншого ножа на кілька останніх штрихів, і він одчинив
було хвіртку, щоби піти на веранду й узяти ножа. І завмер.
Посеред двору йшла Зейнеб, несучи в руках якийсь згорток, і на ній не було
паранджі. Данило й раніше відчував, що дівчина гарна, що усмішка має ще більш
прикрашати її обличчя, ніж братове, але такого він не сподівався.
Все, що було позаду, здавалося чужим, зовсім з іншого світу, ніби з
потойбічного. А тут Данило раптом відчув зрідненість поза-світню, обличчя, яке
він шукав би все життя і не знайшов, ту частину себе, яку тільки може чоловік —
знайти в жінці, якщо може, якщо вистачить сил віднайти в собі і в ній...
Вона сполохалась, зашарілась, але в якусь мить опам'яталась, що довкола
нікого нема, подивилась на Данила впрост і усміхнулась. Мить це
продовжувалось, тільки мить, але вже було все зрозуміло, було саме все так, як
мало бути, як наказав закон природи, до цього вело їх життя.
Зейнеб швидко накинула паранджу й покривало і побігла геть, вже відходячи, озирнулась ще раз на Данила — і все. Щезла.
А в Данилові завирувало життя. Завирували спрага, біль, досада. І щастя, що
вона є, що вона тут, бо все це тут і він тут теж.
Хамід підріс за цей рік, витягнувся, трохи змужнів, переходило йому з дітвака в
юнака, але приязнь його до Данила не зменшилась, а, навпаки, збільшилась.
Якогось пізнього вечора, невдовзі після того, як зустрівся із Зейнеб, Данило
відкрився Хамідові.
— Я знаю — це безнадійно, це безглуздо, це — всім біда, але я закохався в
твою сестру, Хаміде, безтямно, безмежно закохався. Що буде далі?
—Я знаю, — сказав Хамід і обійняв Данила за плечі, — я знаю, і вона
знає, вона любить тебе. А що робити тут, важко сказати.
—Вона любить мене? — здригнувся Данило. — Ти що говориш?
—Я дуже близький із Зейнеб, — я ж тобі казав, — ми удвох, і доляв нас
схожа, їй вже шістнадцять, незабаром віддадуть заміж...
—Ні, ні, ні! — вигукнув Данило і замовк.
Бо що ж — ні? Що може він, раб, невільник? Він забув про це на мить, а
зараз згадав і зітхнув, стискаючи зуби.
—Якщо невільник одружується із мусульманкою і приймає віру
Аллаха,
закон шаріату. Отже...
Прийняти мусульманство? Відректися навіки від себе, від свого краю, від
своєї віри? Ні! Ні! А якщо ні, то далі на все життя неволя, рабство і собача
смерть. Це, що є зараз, довго не протримається. Хамід підросте, Зейнеб
вийде заміж. Ісмат-ага помре, і ти підеш знову у джангоб, у свій зіндан, знову на брудну, ницу, грубу роботу, бо ти є раб. Раб. Ну?
Думки сполошились і крутились в голові у Данила як сполоханий рій.
Коли він дістане волю, мине час — і він зможе вільно посуватися по цьому
краю, то колись разом із Зейнеб може виїхати, а тоді дібратися домівки, а
тоді вихреститись назад, вихрестити її. Піддатися зараз, аби виграти потім.
Головна мета — виграти потім. Домогтись того, що він хотів, куди він
націлявся, палячи маєток Голембовського...
—А батько? — спитав він Хаміда. — Батько ніколи не погодиться на
мене.
—Зачекай із батьком, — сказав Хамід. — Все помаленьку. Я думаю, що
згодом і він не заперечуватиме...
Чи ти думав, Данило, що закохаєшся в узбечку? Чи коли спало б тобі на
думку в часи твого п'ятнадцятиліття, як ось у Хаміда зараз, що ти
переживеш таке бурхливе життя до своїх двадцяти дев'яти і житимеш у
дивному дворі в якомусь Богом забутому Ташкенті, говоритимеш чужою тобі
мовою? Ось що в тебе виходило все життя легко і просто — це говорити по-
іншому, легко по-польськи, і по-німець-ки нахапався ти, а тоді по-російськи, а ось-ось і по-тюркськи.
За півтора року, відтоді як потрапив у полон при військовій сутичці з
воїнами бухарського емірату, вивчив місцеву говірку так, що навіть
подеколи й думав так, як говорив останнім часом. Та що говорив, коли і жив
по-їхньому, легко сприймав і звичаї, і їжу, все, що було довкола. Думав про
себе якось, що він ніби той кіт, якого звідки .і куди не кидай, а він однаково
перевернеться і упаде на чотири лапи. І знову не як той кіт — прив'яжеться, любитиме, буде свій, але не на ланцюгові, не на прив'язку, бо мусить
втекти...
О, скільки вже передумав Данило про можливості втечі звідси, скільки
перебрав варіантів! А було їх чимало. Тільки в останній час розумів він, що
як втече, то впаде гнів правителя на родину Ісмат-ага, яка зробила йому
стільки добра. Ні, треба було якось інакше.
А тут ще Зейнеб, таж і Хамід, тут з'явилося людське тепло. Данило грівся, як коло вогнища, бо цього вже він не знав добрих п'ять років, все було