Шабля і стріла
Шрифт:
біля батька, весь час поруч, і кілька разів казав Данилові, що йому все зараз не подобається, що десь біда чи зрада чи ще щось, і треба
бути обачними.
Таке вже колись було.
Саме внутрішнє чуття Раду врятувало Данилові життя тоді.
І зараз Данило прислухався до слів свого циганського сина, якого міг не брати з
собою в похід, але упросив воєводу, що малий, не такий вже й малий, майже
сімнадцять, дуже згодиться в дорозі, вже доведено.
Та врешті всі бачили
перебрався на той бік ріки, коли їх перестріли росіяни.
їх було п'ятеро — і серед них був Раду.
Отак вони усі п'ятеро і поїхали на Схід.
— Я не спатиму, — казав Раду.
І не вкладався, а лише сів біля Данила і так сидів довго.
Данило заснув, але малий теж закуняв під ранок.
Але коли заіржали коні і задзвеніли шаблі, скочили усі на ноги. І Раду вже
схрестив шаблю з вершником, заки Данило вихопив свою.
Бій продовжувався недовго.
Нападників було понад п'ятдесят. Це не були воїни ташкентського
правителя.
Ці були самі по собі — такі собі розбійники з великої дороги, але з одного
клану.
Знані на цілий азійський обшир, відчайдушні воїни, які ніколи нікому не
підкорялись і не знали страху смерті.
Про все це Данило довідався вже значно пізніше у Ташкенті. І спадала
думка — ці, що нас полонили, насправді десь такі, якими й ми були колись в
Україні.
Як вони не відбивались, на них летіли аркан за арканом і врешті, затягнуті
петлями й обплутані мотузками, вони потрапили в полон.
Вбили тільки вартових, усіх решту забрано в полон і на продаж у рабство.
Лиш воєводу повезли окремо, аби спробувати взяти за нього викуп у
ташкентського володаря.
Що із ним сталося далі, Данило докладно не знав. На його прохання Хамід
з'ясовував це і переказував з чужих вуст, що ніби російського посла ташкентський
правитель викупив і згодом той повернувся до Росії.
Коли їх везли на продаж, Данило сказав:
— Хлопці, хто з нас лишається живий, рушає на Січ. Будь-якими шляхами, але
туди. Ми туди йшли і нехай наша дорога пішла криво, але як Бог дасть — будемо
живі — доля нас зведе!
— Не забувай мене, батьку! Я тебе ніколи не забуду!
Раду плакав відверто, коли їх розлучали торгівці невільниками в Хорезмі.
— Не забуду, сину, до кінця своїх днів не забуду!
Скільки болю може витримати за своє життя людина, скільки разів можна
любити когось і втрачати щойно надбане, щойно те, що припало до серця, що
стало часткою тебе.
Данило ледве й сам стримував сльози, але сотні разів вертався до цього дня, до свого минулого, до свого болю і до слів Раду,
лишився живий і колись вони знову зустрілися і життя їхні текли поряд.
Тоді Данило був поранений, і тому на невільницькому ринкові у Хорезмі за
нього заплатили лише сто золотих. Купець довго торгувався, мацав Данила
зусібіч, роззирав зуби і м'язи, видно було, що рука у хлопця вже загоюється, але
ще доволі часу має минути, доки загоїться зовсім. Лише тоді невільник матиме
добру ціну.
Але купець Аббас був чоловік вдатний і знав, що робить. І тому ось Раду він не
купив. Малий і худий, він видався йому ні до чого. Та й нікого з інших українців.
«З одного племені мені невільники ні до чого, зразу чекай змови. Цього мені не
треба».
Однак заки Аббас довіз караван з невільниками з Хорезма в Таш-кент, минуло три
тижні. Годував він невільників добре, більше того — велів поголитись усім, хто хотів, і вимитись ще в Хорезмі. Те саме він проробив із невільниками у Ташкенті, потім
оглянув усіх і задоволено розсміявся, дивлячись на Данила. Тут він не прогадав.
Поголений і чистий оросут був не лише чудової статури і сильний, але й просто
гарний зовні, по-чоловічому гарний, і це може справити враження на покупця, треба лише знайти відповідного.
Аббас був маленький і товстенький, добродушний на вигляд, але практичний
і добре знав степове життя. Данило йому подобався, і він би охоче затримав
невільника у себе на службі, але якось, зиркнувши йому в очі, відмовився від цієї
думки, збагнув, що колись обов'язково спробує тікати цей оросут, колись та
викине якесь колінце, то нехай комусь іншому. І в служники собі Аббас вибрав
іншого бранця. У того в очах не помітив вогника непокори, і хоч був він далеко
не такий ставний, як Данило, зате смирний, то, напевне, і радітиме кращому
життю.
Данила купив управитель Ташкента Рахмет разом з усіма іншими
невільниками. Юнус-хан наказав будувати для нього новий палац, І сюди треба
було сильних, витривалих рабів. Тут нагодився Аббас із невільниками і дістав за
Данила двісті п'ятдесят золотих, задоволено поплескав його по плечу, трохи з
острахом, щоправда, побажав усім гарного життя, щасливої роботи і щез.
Почалося понуре життя ташкентського невільника на будуванні палацу для
Юнус-хана. Спека, задуха, пилюка, каміння, нагаї наглядачів і ланцюги увечері
на ніч, у ямі в ташкентському зіндані.
Здавалось, утекти звідси нема ніякої надії, та Данило знав, що життя буває
всяке, треба чекати. Палац будувався, але невільники гинули один за одним, не