Шабля і стріла
Шрифт:
позирнув на Данилові іграшки, вирізані з дерева, і наступного дня Данило
працював вже у нього в садибі. Його синові Хаміду виповнилось тринадцять
років, а дочці Зейнеб — п'ятнадцять.
Бувають у житті випадки, коли глянеш в обличчя — і тобі раптом стає
зрозуміло, що то своя людина. І не пояснити цього, не переповісти —
просто ось так зразу: своя людина. А спитай, що таке своя, то й не скажеш
чому.
Так освітила Данилове серце несподівана усмішка малого
він побачив, як вправно оросут вирізає дерев'яні поручні на сходах будинку.
Данило усміхнувся у відповідь, не відаючи, що усміхається вперше за
проклятий рік неволі. А чи багато усміхався і в попередні роки?
Усміхнувся у відповідь, і чомусь стало легше. Вирізав з деревини собаку
і наступного дня подав Хамідові. Той аж засвітився, зрадівши, і вони
заприятелювали, якщо можна назвати приятелюванням розмови сина
начальника варти із невільником-майстром. Не без допомоги Хаміда Данило
менше й менше зазнавав тягощів ув'язнення. Ножа він мав з собою тепер
завжди, маленького, та гострого, згодом і в камеру його перевели кращу — в
невеличку, але окрему. Він був там сам, і малий Хамід почав на свята
приходити до нього в гості, а пізніше Данило почав ходити на роботу до
Ісмат-аги без охоронця, а ще згодом кайдани на нього і поночі вже не
одягали.
Ось так воно йшло, Ісмат-ага був непоганий чоловік, добродушний, не
надто заможний, але з достатком. Двох старших дружин разом із дітьми він
лишив у Бухарі, де в нього була чималенька садиба (то вже розповідав
Хамід), а в Ташкент забрав із собою тільки молодших двох дітей — Хаміда і
Зейнеб. їхня мати Хабіба захворіла на жовту лихоманку і померла два роки
тому. Ісмат-ага дуже тужив за нею і ще й досі не взяв собі нової жінки, чого
дуже боялися діти Хабіба, хоч то було неминуче.
— Як тоді буде, не знаю, — жалівся Данилові Хамід. — Зейнеб так вже
старається догодити батькові, так усе робить для нього і вдома, і на кухні, та
ще ж і служниця є... Одне слово, нам добре так. Я знаю, батько жаліє нас, але... І я, і Зейнеб розуміємо, що без матері ми маємо лише батька. А в нього
є й інші діти, а як буде нова жінка, то, певно, будуть ще діти. І чи ми будемо
йому так вже потрібні? Зейнеб забере хтось заміж, та й усе. А я?..
У Хаміда наверталися сльози на очі при таких розмовах, і Данило
намагався втішити хлопчака, якось розрадити його. Та що було радити, коли
у цьому мусульманському світі він, українець, лише ось-ось оговтувався, шукаючи для себе хоч рятівний камінчик у бистрині життя. Цим камінчиком
зараз для нього був Хамід, його широка усмішка, що відкривала
сліпучо-білих зубів, його кругла, наголо обстрижена голова у чорній
тюбетейці з білим узором, його широке, вилицювате обличчя і променисті
очі, тепло, яке вилучало усе те, що складало його.
Раз по раз вибігала у двір і Зейнеб, коли нікого не було із сторонніх, крім
Хаміда й Данила, її обличчя завжди було закрите паранджею, тільки очі
світили часом на Данила так само променисто і чисто, як і Хамідові, і з
кількох слів, якими він перекинувся із Зейнеб, ставало йому зрозумілим, скільки Хамід розповідає сестрі про їхні розмови. Видно було, що Зейнеб
знає усе і виразно симпатизує Данилові.
Тонкий дівочий стан, гнучка постать, м'які, нечутні кроки, граційні
порухи тіла — усе лишалось в уяві Данила, коли вона, швиденько
промайнувши двором, щезала в глибині будинку на жіночій половині. їй
ішов шістнадцятий рік.
Найдивнішим було те, що до Данила несподівано якось прив'язався й
сам Ісмат-ага. Не можна було б сказати, чому і через що. Тільки старому
подобались роботи Данила, а українець старався вже на совість, як колись у
панському дворі у пана Голембовського (е ні, про те він згадувати зараз не
хотів, не міг, то було те, чого вже не було). Данило старався, і старий бачив
це. Врешті Данила якогось разу лишили ночувати у дворі Ісмат-аги, потім
ще раз, а згодом він став просто жити тут постійно, виконуючи
найрізноманітнішу роботу по господарству, коли головні дерев'яні роботи
було закінчено і будинок, по суті, вже добудували. Данило, однак, і далі
різав із дерева звірів і людей, вежі і палаци, дерева і квіти. Хамідові спало на
думку якось занести все це на базар. Він виторгував чимало грошей за ті
забавки і віддав Данилові. Здавалось би, нащо були
йому гроші? Однак він потроху надбав собі дещо. Передовсім кілька ножів для
вирізування з дерева. Кривий хівинський ніж з кістяною руківкою з козячого рогу, перський кинджал з тонким лезом дамаської сталі і різьбленим руків'ям із
іргаєвого дерева, кипчацький жекауз, кинджал із шкіряними піхвами, з широким
лезом і ще інші маленькі ножики. То все лежало в певному місці у дворі на дерев'я-
ній веранді, де зараз улітку спав Данило і де часом засиджувався біля нього до
пізньої ночі Хамід, а то й сам хазяїн спочивав поряд, посилаючись на задуху в
покоях.
Так минув рік. Хамід ходив до мулли, учився грамоті, Данило займався
хатніми справами, наводив порядок у дворі і вирізав щось із дерева для дому, узори