Шабля і стріла
Шрифт:
почав вирізувати із дерева свої чудернацькі фігурки, швидко завоювавши
цим симпатії селян.
Ще й інше виявилося у пригоді для них від Данила. Як-не-як, а те
хліборобське життя своє, яке було в його початках, дідах і прадідах, в його
крові, не знищило в ньому ніщо і не могло знищити, бо то була його основа. І
щось згадував він із звичного в далекій Україні, щось намагався радити, не
вчити, а саме радити. І коли побачили, що тямить прийшлий оросут
землеробстві, то і його про щось питали старі казахи, радилися з ним, вирішуючи, однак, по-своєму, але вчули, що і думка прийшлого може бути
десь-таки та корисна.
Якось надвечір примчав зі степу змилений вершник, зупинив коня
майже на повному скаку посеред аулу, та ледве зіскочив з нього, як кінь
упав, задиханий, не в змозі підвестися.
— Загнав коня, — сказав старійшина. — Що сталося? Куди пря-. муєш?
Вершник був зовсім юний, майже одних літ з Айдаром як на вигляд, обличчя його було скошене болем і очі сумні, але він усміхнувся крізь силу і
привітався.
А тоді зняв з-за плеча домбру, що висіла ззаду, і заспівав: Спитай, із якого я роду, мій хан,
Скажу я, із давнього роду найман.
Я тих втішаю, хто гніву зазнав,
Хто втратив радість і мирний сон,
Хто від бід своїх жаху зазнав,
Хто терпіти біду має знов та знов.
Біди зазнає від султанів народ,
Зрадливість і скнарість в них вищі з висот,
Султана Касима клену за біду,
Від псів його незабаром впаду.
Співця запросили в юрту, і він розповів свою історію. З раннього
дитинства, маючи той чистий і сильний голос, яким він зараз полонив весь
аул, він, Асан, мандрував разом із знаменитим на весь степ жірау Жанібек-
батиром. Жанібек був славний воїн, уславлений в багатьох військових
походах і боях, але не меншої, а може, й більшої слави зазнав він як
мандрівний співець жірау.
Завжди був біля нього хтось із учнів, який незабаром став також
відомим жірау, навчаючись у Жанібека.
Жанібек вже був старшого віку, й Асан, сирота, якого узяв до себе в
науку Жанібек, так і лишився при ньому, хоч вже виріс і сам став досить
відомим жірау, сам складав пісні, і навіть тут чули не лише про Жанібека, але й про нього, юного Асана-жірау.
Султан Касим, відомий здавна своєю жорстокістю і немилосерд-ністю, ненавидів Жанібека і його гостре, влучне слово.
Після поразки війська султана Касима, який очолював як воєначальник
усе ханське військо, Жанібек виступив проти султана з піснею, в якій казав, що все те, що радили султанові, він відкинув, внаслідок чого загинуло
стільки воїнів і військо зазнало поразки.
Султан
Розлючений султан схопив лук і, пустивши стрілу, забив Жанібека на місці.
У війську почалися незадоволення, більшість засудила дії султана
Касима, чимало батирів і джигітів відверто обурювались вчинком султана.
Але той виставив свою особисту дружину і сказав, що коли хтось підійме
проти нього голос, а не те що зброю, буде так само знищений на місці. Бо
тільки в єдності, в покорі кожній дії султана, та ще воєначальника, може
триматися у війську порядок.
— Жанібек-жірау був для мене і батьком, і братом, і товари
шем — усім, що я, безрідний сирота, надбав на цьому світі. Його
смерть знищила моє життя, і я вирішив відомстити султанові Каси-
му. Довго чатував я біля його юрти, довго вишукував можливості, але нічого не вдавалося мені, його пильно стерегла охорона, і я
зрозумів, особливо після вбивства Жанібека, — мені самому не дібра
тися до нього. Я поховав Жанібека в степу, насипав курган над
його могилою, плакав там, як дитина, цілу ніч, несилий відійти
звідти. А тоді зрозумів, що єдина і найголовніша моя зброя — це
пісня, це те, що заповів мені Жанібек. І нею можна теж, як зброєю, перемогти ворога. І я склав пісню там, на могилі Жанібека, удосві
та, поклявшись ніколи не осоромити його пам'яті, завжди бути
вірним йому, Жанібеку, якого люди прозвали Добрим.
Я лишився у війську і почав співати свої пісні. Одна за одною складав я
їх. Я співав про правду і силу людини, про радість і щастя, яке віднімають
багаті у бідних, про зло, яке ніколи не буде непокараним, про добро, яке
завжди знайде віддяку. І про султана Касима, як знак біди і горя, жорстокості і сваволі, як знак смерті, що закарбована на його чолі.
Касимові донесли, і він наказав схопити мене. Але мене попередили, і я
зміг утекти, ледве схопившись на першого-ліпшого коня.
Асан-жірау не говорив, він співав це, і тиша панувала довкола, бо голос
був високий і чистий, пісня — пронизливо-болюча, і здавалося, що співає
юнак останню свою пісню, немов смерть розпростерла вже свої крила над
ним.—За мною погоня, отож я не можу лишатися у вас, бо й на вас
упаде біда через мене. Султан Касим прагне моєї крові, бо думає, що, вбивши співця, можна вбити пісню. Але вічно житимуть пісні
Жанібека і мої, може, теж, — запам'ятайте їх, люди!
В цей час забіг у юрту хлопчик і сказав, що до аулу скаче загін
вершників.