Шабля і стріла
Шрифт:
душею високій дружбі і справедливості, смерть Асана і смерть Жанібека від рук
його, Айдарового, воєначальника, Касим-султана, була цілковитим безглуздям
життя, жорстокою несправедливістю, яка аж ніяк не вкладалася в Айда-ровій
голові і яку, однак, треба було пережити, перестраждати, перебороти і вертати під
знамена того ж Касим-султана, бо ж він, за велінням Есим-хана, володаря усього
казахського степу, командував зараз загальним військом степовиків,
військовий був з нього неабиякий. Але ж де в ньому людина, де в людині
знаходить-
ся людина? Хто ця людина, яка вона, хіба взнаєш її з вигляду чи з
дрібних вчинків?
Хіба знаєш того, з ким не був у подорожі, — каже народна приказка. Довіряй
не тому, кому хочеться вірити, — каже інша приказка, - а тому, на кого можеш
спертися.
На кого може спертися він, Айдар? Хіба що на батька! Єдина людина в його
житті, яка завжди була для нього прикладом, яку він оюожнював і яку, піддавшись
первинній пристрасті, в чомусь та зрадив. Батько, довідавшись, ніколи б не
пробачив йому, ніколи. І був би правий.
То як же на нього зараз опертися, коли боїшся його, часом ненавидиш, бо він
несамохіть одібрав у тебе те, що могло стати основою твого життя, твоєї родини, твоїм особистим щастям. . він не винен. А винен сам Айдар. Тоді мусив кинутися
батькові в ноги, коли вперше побачив Шолпан, тоді визнати, що закохався, що ось
вонаа, єдина, віддай її мені. Не зміг. Не стачило сил. І віку не стачи-ло, і певності.
Це не думки плелися в Айдаровій голові, це серед темені по-взли хижі змії, жалячи його й катуючи, нищачи його в самому собі, тавруючи його своєю отрутою, лише не вбиваючи до кінця, не добиваючи, не додушуючи.
Лише пізно в глибинах ночі забувся врешті Айдар важким сном, вщент
винищений тим, що сталося, і тим, що було в ньому і забулося за всім, затяглося
плівкою, замулилось буденним, пережитим
і здобутим. І ось все разом засліпило, відняло зір і розум і занурило
в темінь.
Коли воїни Касим-султана над'їхали знову до аулу, їхній ватаг вилаяв
мешканців, погрозив їм, що коли прихистять хоч одного з ворогів султана, аул
буде зметений з лиця землі, знищений дотла.
Після цього вони, розвернувшись, поскакали геть. Данило, ще важко дихаючи, все
ще вчуваючи часом біль у правому боці в грудях, хоч рана заростала і врешті він
таки майже видужав,- пішов геть до озе-ра і сів собі в комишах на моріжку і
задивився у воду.
Він бачив, що сталося з Айдаром, як вплинуло на хлопця те, що відбулося
тільки що на їхніх очах, що глибоко вразило і
того симпатичного хлопця Асана, що ніби заздалегідь сам прирік себе на
смерть.
Ось він, Данило, і зіткнувся віч-на-віч з кочовиками, з Айдаро-ровими
земляками, нехай з найгіршими, нехай з особистої охорони Касим-султана. І все ж
о,сь вони, чим не панські гайдуки, чим не ті, хто шмагав його канчуками, хто
цькував його псами, хто гнав його чи не через цілу Україну, аж доки він не втрапив
до російського кордону і не зупинилась погоня, якій таки не видали втікача, зму-
сивши, однак, вибирати — або видадуть, або ж негайно у військо, у рекрути, у
царську службу, у вояки.
Данило вдивлявся у спокійну поверхню озера і думав, який тут дивовижний, не
схожий на рідний йому український краєвид. Усе навколо, навіть лознякові зарості, верболози, тут, біля цього озера,
схожі на наші, але інші, тонші, делікатніші, і листочки на них вузенькі, гострі — ніби прорізи азійських очей, а все ж — скільки схожого в долях
людей, в переплетіннях людських настроїв, при страстей і життів.
І чому саме з ним доля завжди розпоряджалась так жорстоко: тільки
ледь замайорить десь на обрії привид щастя, спокою, втолс-ної жаги, відвзаємлених пристрастей, коли можна тверезо врешті глянути на світ і
почати думати хоч про будучину свою поважно, як одразу ж налітає вихор, смерч і все зносить, змітає з лиця землі то, що щойно ж будувалося і могло
вирости, вириває з позірного спокою й, немов перекотиполе, жене тим
вихором, аж доки не зачепить воно за щось посеред ген хоч би й цього
дикого казахського степу, який вони називають Дешт-і-Кипчак.
Впродовж усього цього часу він проганяв геть спогад про Зей-наб, бо це
боліло йому найбільше. То була свіжа рана, і єдиним гоєнням її було зараз
аж ніяк не думати про це, не дозволяти собі думати, не сягати спогадом у
найближче, і він вертав далі, у кілька років далі, коли так у чомусь схоже
розбилося те його перше, те, у що він почав було вірити, те, що могло стати
його долею назавжди.
Панна Ганя з'явилась у маєтку, як фата-моргана, як марево, про яке досі
ніби ніхто й не знав. Пан Голембовський і не згадував Данилові, що ось-ось
має приїхати його дочка, а може, й згадував, але Данило на те не звертав
уваги. Що було йому до панночки, яка мала приїхати? Просто не пам'ятав
про це, заглиблений у свої настрої й переживання, власне, хто він і що він?