Шабля і стріла
Шрифт:
кожному аулі, були тут свої невільники-туленгути, що робили чорну роботу
і не мали ніяких прав. Ось із таких була мати його, Айдара, із таких.
Зо два місяці минули, відколи Багенбай поїхав з аулу, і чи не вперше
Айдар не шкодував так за батьком. Холодом відчуження повіяло до нього
через усе, що сталося, холодом, який мішався з болем, щемом і бажанням
вирватися й собі геть, на війну, кудись, де міг би він виявити себе, показати
свою мужність, довести
Уникав він зустрічей з Шолпан, але так довго не могло бути, і
зазнайомився ближче, навіть заприязнився, і стало йому від того якось
легше, ніби більше вибачав батькові сподіяне.
А Шолпан ніжилась у м'яких кошмах, розчісувала своє довге, мало не до
п'ят, волосся, дивилася скоса на Айдара й усміхалась. Раз у раз просила те
чи інше, якоїсь допомоги, якоїсь поради.
Айдар почав учащати до юрти Шолпан.
І врешті сталося те, що мало статися, що десь було написано у книзі
життя, що означало виламану і викривлену дорогу Айдарову у житті, і те, що сталося, було тільки початком.
Якось він забіг у юрту Шолпап вже надвечір, повернувшись з
полювання, бо обіцяв їй уполювати лисицю, і врешті звір, якого підстрелив
того дня, видався йому гідним подарунка, таку мав пухнасту шерсть, таку
лискучу і таких гарних відтінків. Чудова шапка
може бути для батькової токал, думав Айдар і, простягнувши жінці
подарунок, раптом завмер, бо помітив у її очах якийсь дивний вогонь, ніби
полум'я палахкотіло у глибині чорних очей.
Вона лежала на кошмі, не встала, коли зайшов Айдар, а тільки міряла
його поглядом, а потім сказала принести їй лисицю ближче.
Айдар підійшов і простягнув їй впольовану здобич, рука її несамохіть
торкнулась його руки і раптом не відпустила її.
Усе в глибині душі впиралося тому, що мало бути, все в Айда-рові
кричало — ні, ні, ні, але багаття палахкотіло в очах Шолпан, палило його, і
він втратив самовладання, відчуття часу і себе.
Що робиться з кожним юнаком, коли він вперше пізнає жінку? Що
робилося з Айдаром, коли, кинувшись у провалля, знаючи всі жахи його і
небезпеки, він отямився десь лиш під ранок, коли Шолпан прошепотіла
йому на вухо, що треба йти, нехай приходить увечері.
Він закохався в Шолпан відразу, з першого ж погляду, з першої зустрічі
їхніх очей, і, як казала вона йому, його вона теж уподобала відразу ж, але
доля була інакшою, доля була жахливою, страшною.
Що було робити, як було жити?
З яким жахом чекав Айдар повернення Багенбая!
А минуло відтак майже півроку, коли одного вечора затупотіли коні біля
аулу і появився
над джунгарами, із здобиччю і славою.
І привіз розкішні подарунки улюбленій своїй дружині Шолпан.
Айдар не спав ночами, весь час пропадав на полюванні, рідко коли
потрапляв на очі батькові.
Аж той якось сам закликав його. Подивився на сина, побачив змужнілі
риси, майже суворий вираз обличчя, міцну, хоч і худорляву, статуру юнака і
сказав, що наступного разу забере його з собою в похід. Вже воїн з Айдара.
Це сповнило юнака щастям, аж очі заіскріли, він лише запитав, чому не
зараз.
— Тому, — сказав батько. — Я сказав — наступного разу. Все.
Багенбай поїхав у Туркестан із своїми воїнами, бо Есим-хан готував
новий похід і скликав усіх у столицю степового ханства.
Ось тоді й почалося знову.
Вже не мав стриму Айдар ніякого, почав забувати про обережність, бо
щастя, яке спізнав він з Шолпан, було тимчасове і вкрадене, а відтак ще
вабливіше і солодко-болюче. Він знав, що не дай Боже вийшло б усе якось
на яв, то не зносити йому голови. Але ж зупинитися вже не міг ніяк і ні
перед чим.
Ось так і вислідила його мати і вдарила по щоці, а тоді заплакала, лягла
в куток і не вставала довго, як виявилось, захворіла на важку лихоманку. Чи
то вона вистудилась, коли ніч сиділа, плачучи на березі озера та очікуючи
загулялого гріховодника сина, чи просто не витримала перенапруги від
того, що дізналась, але хворіла вона довго. Айдар сидів при ній, і
примовляв, і гладив, і ласкав її, нашіптував: «Айна-лайн, айна-лайн! Не
хворій. Видужай!»
Довго хворіла мати, а вже поправляючись, очі вернула від сина, підверталась від
його погляду, але ж і в ці дні він не уникнув юрти Шолпан, тільки що наспіх, тільки зовсім крадькома, а як мати поправилась, то принишк і собі і тільки тужив, мріючи зараз, аби швидше вернувся батько.
Багенбай приїхав неждано, хоч і очікували його вже віддавна, і наказав
Айдарові збиратися.
Радість звільнення від біди і біль за втратою краденого щастя мішалися в
Айдаровій голові, аж чманів він од власних думок, тільки одного хотів — швидше, швидше геть звідси.
Хоробрим і сміливим виявив він себе вже в першому бою, коли повів Багенбай
свою дружину на північ, де на казахів напали калмики. Потім відзначився і в
боях з джунгарами.
А коли приїхали тепер воїни Багенбая до рідного аулу, то Айдар прибув разом з
батьком і намагався не зустрічатися з Шолпан.