Шабля і стріла
Шрифт:
комишевим котом і коли Айдар повернув з дороги і врятував Данила.
Роз'їхались, а доля завернула назад, розійшлися ще раз, а таки знову разом. І
ось
тепер все ж мало бути інакше, зовсім інакше, якби все було гаразд у війську
кочівників, то, може б, Данило вже їхав собі сам степом ігри повному обладунку, їжі й озброєнні своїм самотнім шляхом, а може б, ще гостював у Айдарових
родичів, тут же, у тому стані, і якого
смерті, вже по-думки готуючись в дорогу.
А дивись — знову разом, знову тікають від когось, знову кудись мчать, ховаючись від погоні. Знову разом! І ось Айдар вже говорить, що їм це ще
згодом придасться...
Але що ж таки сталося? Що ж сталося у них, чому хлопця роко-ііано було на
смерть, коли він повернувся до своїх, до батька і братів, до родичів і
одноплемінників? Що ж сталося?
Мав би змагати їх сон від утоми й напруження, що поволі спадало, але обом
було якось не до сну, й Айдар, усівшись в затінку високих кущів, склавши під
себе ноги, врешті заговорив сам, тоді як Данило лежав навзнак, дивився просто
себе у небо, просинь якого лише гострими, нерівними латками пробивалась крізь
густу крону дерева, під яким вони лежали.
Важко було говорити Айдарові, він раз у раз замовкав, говорив повільно, немовби перетятим, тихим голосом, але чітко і виразно.
Після вбивства Жанібека-батира у війську Касим-султана почалися
незадоволення. Активну і, мабуть, провідну роль у виступах проти дій Касим-
султана відіграв Багенбай-батир, Айдарів батько, який очолював воїнів племені
кипчак, впливового й сильного у степовому казахському світі. Він одверто
висловив незадоволення діями султана, його самодурством і жорстокістю у
ставленні до Жанібека-батира, що теж був із кипчацького роду, і пригрозив султа-
нові, що кипчаки відокремляться і відійдуть з війська, якщо подібне буде
повторюватися. Водночас вимагав спокути за вбивство Жанібека-батира перед
його родиною.
На цей час вислані дозорці донесли султанові, що джун-гари, проти яких зараз
кочівники виступили в похід, наготували у гірському проході засідку степовому
війську.
Султан Касим славився не тільки жорстокістю, але й підступністю. Невисокий
на зріст, худорлявий, жилявий, з ріденькою гострою борідкою, запалими щоками і
завжди мало не на самі очі насунутою лисячою шапкою, він,дивлячись на людину, здавалося, пропікав її поглядом наскрізь. Далекоглядний у своїх діях і бездумно
підступний, він очолив молодших степовиків, а що воєначальник з нього був
непересічний, чи не завдяки його ж підступності,
бракувало, то Есим-хан, на цей час вже літня людина, прозваний за свої дії
«Справедливим», призначив Касим-султана воєначальником усього степового
війська.
Есим-хана не раз попереджали, що з-поміж своїх царедворців найбільше він
повинен остерігатися Касим-султана. Бо хто зна, що може задумати цей підступний
пес. Але поки велися війни, Касим-султан повсякчас був у походах. Минуло вже із
вісім років, як він став воєна-чальником, звик Есим-хан, що веде військо Касим, і
десь попри всі
сумніви, повірив, що не намагатиметься він скинути його і домогтися повної влади
над степом, стати головним казахським ханом.
Ще одна риса була у характері Касим-султана — невідступна хтивість. Гарем у
нього вже був чималенький, але майже ніколи око його не проминало гарної
дівчини чи жінки, а як тільки була найменша можливість, то ставала вона
султановою наложницею.
У тому бою з джунгарами, де Багенбай-батир відбив у ворогів полонянку
Шолпан, яка, за дідівським звичаєм, якщо він захоче, мала стати його дружиною, Касим-султан і собі поклав на неї око і ніби жартома навіть попросив було Багенбая-
батира відступити йому красуню-тюре. Але краса юнки полонила й Багенбая, і він
одмовив султанові.
І цим долив у серце воєначальникові ще доволі злості проти себе, окрім
заздрості до поваги і любові, якою користувався Багенбай-батир у степовому
війську, і слави його як воїна, що й досі, попри вік свій, брав участь в усіх
найважчих переходах і боях.
Усього цього не знав Айдар, який був новачком у війську, і голова йому
самому лускала від суперечливих думок і почуттів, якими він проймався під час
відпочинку, на переходах, будь-де, де думка могла повзти вільно. Мимоволі
верталася вона у рідний аул, до Шолпан. Несамохіть погляд Айдара раз у раз падав
на батька, якого він так глибоко любив, так поважав і якому ж сам так підступно
зрадив, піддавшись спокусам перших пристрастей, і в ті миті, коли чув себе
батьковим суперником, розривала його така туга і такий біль, сум'яття ревнощів, любові, провини і невідступне відчуття прийдешньої біди, що хотілося кинутися
батькові в ноги, признатися в усьому, відпросити для себе дівчину, бо тільки з
нею, тільки з нею, здавалося хлопцеві, міг він бути щасливий. .
Хто зна, може, батько й зрозумів би його, може, пожалів би, а може. . І від