Сходження Ганнібала
Шрифт:
На ніжній палубі він відчинив високу шафу. Там зберігалася різноманітна зброя: снайперська рушниця Драгунова, американський автомат Томпсона, пара німецьких шмайсерів, п’ять протитанкових панцерфаустів для використання проти інших суден і купа всіляких пістолетів. Хазяїн вибрав тризубий гарпун, усіяний завернутими назад гачками. Вручив його Кольнасу.
— Я не хочу його дуже різати, — промовив він приємним голосом, — Еви зараз нема, нікому прибирати. Ти зробиш це на нижній палубі, після того, як випитаємо, що він встиг розказати. Гарненько його пробий, щоб потім бочка з ним не спливла.
— Може, Мілко… — почав Кольнас.
— Це ти знайшов його на свою сраку, тож ти це й зробиш. Хіба ти не ріжеш щодня м’ясо? Після того, як ти його порішиш, Мілко
Так говорив хазяїн судна, який у Франції звався Віктором Густавсоном.
Вельми успішний бізнесмен, він контролює продаж морфіну із запасів СС і нову проституцію, переважно жіночу, цей Віктор Густавсон. Такий псевдонім узяв собі Владіс Ґрутас.
Леет залишився живим, але без усіх своїх картин. Вони довгі роки зберігалися в казенному сховищі, поки суд кволо зважав, чи можна до Литви застосувати Хорватський договір по репараціях, а тим часом Требело сліпими очима дивився зі своєї бочки на дні Марни, вже не лисий, а оброслий новою зеленою шевелюрою з водоростей і морської трави зостери, що коливалася в річковій течії, мов кучері часів його юності.
Жодної картини із замку Лектер не спливало на артринку.
У наступні роки Ганнібал Лектер із ласки контори інспектора Попіля інколи отримував дозвіл подивитися на картини в сховищі. Божеволієш, сидячи в німій тиші каземату під пильним оком охоронця, котрий дихає тобі у вухо аденоїдним гарчанням.
Ганнібал дивиться на пейзаж, який він колись узяв із материнських рук, і розуміє, що минуле зовсім не минуло; звір, чий гарячий сморід колись обпікав шкіру йому й Міші, і зараз десь ще дихає. Він повертає «Міст зітхань» лицем до стіни і довго вдивляється у зворотний бік картини — долоню Міші стерто, лише порожній квадрат залишився, на який він проектує свої шалені мрії.
Він росте і змінюється, чи то просто набуває форми те, що завжди було в ньому приховане.
II
83
Лоренс Перрі Спінгарн — американський поет, новеліст і критик другої половини XX ст.
33
На головній сцені Паризької опери збігав час дії договору доктора Фауста з Дияволом. Ганнібал Лектер і леді Мурасакі дивилися із затишку лівої ложі, як Фауст благає пощади, як полум’я палахкотить аж під вогнетривку стелю знаменитого театру Гарньє. [84]
У свої вісімнадцять років Ганнібал аплодував Мефістофелю і зневажав Фауста, але апофеоз пролітав йому повз вуха. Він вдихав запах леді Мурасакі, милувався нею, особливо гарно вдягненою заради опери. Джентльмени в ложах напроти теж воліли її роздивитися, вони відвертались від сцени, зблискуючи в їхній бік своїми бінокль-лорнетами.
84
Шарль Гарньє — автор проекту необарокового Паризького оперного театру (1875), архітектурного шедевра епохи, з 1989 р. ця будівля офіційно називається Палацом Гарньє, відтоді ж головні вистави Паризької опери проходять у новозбудованому театрі «Бастилія».
Її
Ганнібал подолав довгу путь по мосту мріянь. Він порядно виріс, уже міг носити дядьків одяг, натомість леді Мурасакі зовні залишилася незмінною.
Її долоня сковзнула по сукні, і шерхіт тканини прозвучав для нього музикою. Пам’ятаючи, як добре вона відчуває його погляд, він відвів очі, оглядівся у ложі. Ложа мала репутацію. Позаду стільців, прихована від поглядів із протилежного боку, стояла пікантна козетка, де під оркестрові каденції могли усамітнитися коханці — у минулому сезоні літній джентльмен під фінальні такти «Польоту джмеля» дістав інфаркт на цій канапці, цю історію Ганнібал чув від колег зі «швидкої допомоги».
Ганнібал із леді Мурасакі сиділи в ложі не самі.
Передню пару стільців займали поліцейський комісар префектури Парижа з дружиною, тож сумнівів щодо джерела, з якого до леді Мурасакі припливли квитки на цю виставу, не було. Звісно, від інспектора Попіля. Як добре, що не зміг прийти він сам — певне, розслідує чергове вбивство, хочеться вірити, небезпечне, таке, що вимагає багато часу, перебування надворі в погану погоду, ймовірно, під загрозою смертельного ураження блискавкою.
Увімкнули верхнє світло, і тенор Беньяміно Джільї [85] отримав заслужену стоячу овацію від набитого вщент залу. Комісар поліції і його дружина обернулися в ложу й потискали всім руки, долоні в кожного горіли після оплесків.
85
Beniamino Gigli (1890–1957) — знаменитий майстер італійського бельканто, кар’єру завершив 1955 р.
Комісарова жінка мала яскраві, допитливі очі. Її інтригував Ганнібал, на якому перфектно сидів смокінг графа, вона не могла втерпіти, щоб не запитати:
— Юначе, мій чоловік казав, що ви наймолодший із тих, кого будь-коли приймали у Франції до медичної школи.
— Реєстри неповні, мадам. Можливо, колись були учні хірургів…
— А правда, що вам вистачає один раз прочитати підручник і ви менш ніж за тиждень повертаєте книжки до книгарні, щоб отримати назад заплачені за них гроші?
Ганнібал усміхнувся: «О, ні, мадам. Це не зовсім правда».
Цікаво, звідки поширюється ця інформація? Звідти ж, звідки й квитки.
Ганнібал нахилився до дами. Воліючи скоріше вийти звідти, він уклонився, цілуючи їй руку, стрельнув очима в бік комісара й голосно прошепотів:
— Це схоже на кримінальний злочин.
Комісар перебував у гарному гуморі, бо впевнився, що Фауста таки покарано за його гріхи.
— Юначе, якщо ви зараз сповідуєтеся моїй дружині, вважайте, я нічого не чув.
— Річ у тім, мадам, що я не отримую всіх витрачених грошей. Книгарня повертає тільки суми, що не перевищують двохсот франків.
Мерщій геть, вниз по яскраво освітлених канделябрами сходах помпезного театру, швидше за Фауста тікали від натовпу Ганнібал і леді Мурасакі, над ними пролітала стеля, розписана Пілсом [86] — скопище крил із каменю й фарби. На площі Опери вже чекали таксі. Димок від жаровні вуличного торговця малював у повітрі силуети з марень Фауста. Ганнібал помахом руки підкликав машину.
86
Ісидор Александр Августин Пілс (1813–1875) — французький художник, професор, кавалер Почесного легіону, чия велика кар’єра почалася із замальовок, зроблених ним на Кримській війні 1854–1856 pp.