Сходження Ганнібала
Шрифт:
Дух формаліну він ретельно змивав із себе внизу, а решта хімічних запахів лабораторії взагалі не досягали його височіні в цьому старезному, продутому вітрами будинку. Він не впускав до себе в сни ані гротескних образів мерців, ані недооброблених препаратів, ані зарубаних чи повішених, яких йому іноді доводилося забирати з в’язниць. Існував лиш один образ, лиш один звук, що міг його збудити зі сну. І він ніколи не знав, коли той трапиться знову.
Місяць низенько. Місячне сяйво, розмите хвилястою, пухирчатою шибкою, скрадається по Ганнібаловому обличчю до мовчазної стіни. Воно торкається Мішиної руки на малюнку над його ліжком, повзе до понівечених облич на анатомічних рисунках, маркує образи з його снів і нарешті сягає черепа гібона, спершу
Він стоїть у клуні, пригорнувши до себе Мішу, вона кашляє. Каструльник мацає плоть її рук і щось каже, але жодного звуку не виходить із його рота, тільки його гидкий віддих видно в морозному повітрі. Міша тулиться обличчям до грудей Ганнібала, щоб сховатися від подихів Каструлъника. Щось говорить Синьоокий, аж ось вони співають, дуркують. Він бачить миску й сокиру. Кидається на Синьоокого, колюче підборіддя, смак крові, вони тягнуть Мішу геть. У них є сокира й миска. Він виривається й біжить слідом за ними, так пооовільно рууухаються ноги, за дверима той Синьоокий і Каструльник підняли Мішу за руки, висячи, вона щосили вивертає голову назад і над закривавленим снігом до нього лине її клич…
Ганнібал прокинувся, задихаючись, він чіплявся за кінчик сновидіння, щільно заплющивши очі, силувався повернутися до тієї миті, коли перервався його сон. Закусивши край подушки, він намагався його детально пригадати. Як називали одне одного ті люди? Які в них імена? Коли він перестав чути звуки? Він не може пригадати, коли втратив цю здатність. Йому було конче потрібно знати, як вони звали одне одного. Він мусив додивитися цей сон до кінця. Він намагався з палацу пам’яті перейти до темних схованок повз розкидані на снігу рештки мозку пана Якова, але не зміг. Він міг витримати образ палаючого на матері одягу, своїх мертвих батьків, Берндта і пана Якова посеред двору. Міг у хаті бачити з балкона, до якого вони з Мішею були прикуті, як унизу рухаються мародери. Але він не міг перейти далі тієї миті, де Міша, підвішена в повітрі, повертає голову, щоб глянути на нього. Що відбувалося після цього, він не міг пригадати, тільки те й пам’ятав, як набагато пізніше його, з ланцюгом на шиї, знайшли солдати, як потім їхав із ними на танку. Він дуже хотів пригадати. Він мусив згадати. Зубиувигрібнійямі. Цей спалах не траплявся часто; зараз він аж сів у ліжку. Подивився на гібона в місячному сяйві. Зуби набагато менші за ці. Дитячі зуби. Не страшні. Майже як мої. Я мушу почути голоси, що ллються з їхнім гнилим диханням, я знаю, чим тхнуть їхні слова. Я повинен згадати їхні імена. Я мушу знайти їх. І знайду. Як мені допитати самого себе?
36
Професор Дюма писав м’яким круглим почерком, не схожим на лікарський. У його цидулці йшлося: «Ганнібале, чи не могли б ви розглянути можливість якихось ваших дій стосовно Луї Фера в Санте?»
До записки професор додав вирізку з газети, у якій повідомлялося про вирок Фера і деякі подробиці про нього самого: Фера з Ліона, незначний функціонер режиму Віші, не відзначався тісною співпрацею з окупантами, але пізніше був заарештований німцями за те, що підробляв і продавав талони на харчі. Після війни був звинувачений у співучасті У воєнних злочинах, але виправданий через нестачу свідчень. Тепер французький суд оголосив йому вирок за вбивство з приватних причин двох жінок у 1949 й 1950 роках. Протягом найближчих трьох днів його мають стратити.
В’язниця Санте розташована у чотирнадцятому окрузі, недалеко від медичної школи. За чверть години Ганнібал був уже там.
У дворі робітники міняли труби дренажної системи — там, де з 1939 року, після скасування публічних страт, відрубували голови гільйотиною. Охоронці біля воріт знали Ганнібала в обличчя, тож вони одразу його впустили. Роблячи
З великої бічної кімнати у центральному коридорі чулося постукування. Проходячи повз прочинені двері, Ганнібал побачив знайоме обличчя. Державний кат Анатоль Турно, знаний як Мсьє де Парі, особисто привіз гільйотину з її гаража на вулиці Томб-Ісвар [93] і тепер встановлював її в тюремному приміщенні. Він мастив коліщатка мутона, [94] щоб на них легко з’їхало лезо.
93
Tombe-Issoire («Могила Ісвара») — середньовічна вуличка, де начебто було поховано вбитого лицарем Гійомом Оранзьким вождя саксів, велетня Ісвара (Ізоре).
94
Mouton («баран») — металева пластина вагою 30 кг, до низу якої прикручено ніж гільйотини.
Мсьє де Парі був перфекціоністом. З делікатності він завжди тримав накритою верхню частину своєї машини, щоб його пацієнт не міг бачити леза.
Луї Фера утримувався на другому поверсі першого корпусу Санте в камері смертників, відділеній від інших камер коридором. Гудіння перевантаженої в’язнями тюрми долинало до його камери хвилями зойків, мурмотіння й вигуків, посеред яких він добре чув гепання кувалди Мсьє де Парі, котрий на нижньому поверсі продовжував процес зборки.
Луї Фера був миршавим темноволосим чоловічком зі свіжо виголеною шиєю й потилицею. На тімені в нього залишили довгий чуб, асистенту Мсьє де Парі зручніше буде вхопити Фера за волосся, ніж за його маленькі вушка.
Фера сидів на тапчані у кальсонах, мацаючи великим і вказівним пальцями хрестика, що на ланцюжку звисав із його шиї. Свої штани й сорочку він акуратно виклав на стільці так, ніби там хтось щойно сидів і раптом десь випарувався з одежі. Черевики стояли точно під манжетами штанів. Одяг лежав на стільці в анатомічно достовірній позі. Поява Ганнібала не змусила Фера підняти очі.
— Доброго дня, мсьє Луї Фера, — привітався Ганнібал.
— Мсьє Фера вийшов, я тут замість нього, — озвався Фера. — Що вам треба?
Ганнібал, не повертаючи голови, покосився в бік одягу.
— Я хотів попросити, щоб він пожертвував своє тіло медичній школі, на благо науки. З ним поводитимуться шанобливо.
— Ви заберете його тіло куди захочете. Потягнете будь-куди.
— Я не маю права і не зробив би цього, навіть якби мав, я не можу забрати тіло без його дозволу. Тим паче кудись потягти.
— Ага, ось і мій клієнт, — промовив Фера.
Він одвернувся від Ганнібала і почав тихо радитися з одягом, мов той тільки-но зайшов до камери і всівся на стілець. Фера обернувся до ґрат.
— Він хоче знати, у чім його вигода, щоб віддавати вам тіло.
— П’ятнадцять тисяч франків його родичам.
Фера обернувся до одягу, а потім знов до Ганнібала.
— Мсьє Фера каже: «Нахер тих родичів, хай вони простягнуть руку, а я в неї насеру!» — Фера притишив голос: — Пробачте йому, він роздратований, але серйозність питання вимагає від мене точної цитати.
— Я цілком вас розумію, — сказав Ганнібал. — А як ви вважаєте, чи він не міг би переказати свій гонорар на щось, що могло б роздратувати його родичів, можливо, це принесе йому задоволення, мсьє..?
— Можете звати мене Луї — у нас із Фера однакові імена. Ні. Я вважаю його дуже впертим. Мсьє Фера живе дещо відстороненим від себе життям. Він каже, що має дуже незначний вплив сам на себе.
— Розумію, він не самотній у цьому сенсі.
— Мені важко повірити, ніби ви щось розумієте, ви самі не більше, як дитя… тобто школяр.
— Але ви можете мені допомогти. Кожен студент школи медицини пише приватного листа подяки донору, з котрим він матиме справу. Знаючи так добре мсьє Фера, ви могли б допомогти мені скласти подячного листа. Просто на випадок того, що він погодиться на пропозицію.